Калле наказав Пелвісу перевірити коридор. Броньовані двері їхнього офісу відділяли від ліфта лише лічені метри. У протилежному дальньому кінці коридору були двері до сходової клітки, які вони – всупереч правилам пожежної безпеки – перекрили ланцюгом, на якому постійно висів замок.
– Cassius, check the parkng place! [22]– гукнув Калле, замикаючи сейф.
Офіс був тихий – крім музики, що долинала з репетиційних зал, ніщо не порушувало спокою, – але він любив кричати. Касіус був найдебелішим африканцем в Осло. Його велетенське тіло було настільки безформним, що неможливо було розібрати, де у нього що, але якщо бодай десять відсотків тієї маси становили м’язи, їх було достатньо, щоб зупинити більшість силачів.
– No cars, no people at the parking lot [23], – відповів Касіус, виглянувши у заґратоване вікно.
– У коридорі все чисто, – рапортував Пелвіс, дивлячись крізь люк у дверях.
Калле обернув комбінаційне коліщатко. Він смакував м’який опір добре змащеного механізму, тихе клацання. Комбінацію цифр він тримав у пам’яті, у власній голові і тільки там. Шифр ніде не був записаний і не містив жодної логічної послідовності на зразок поєднання дат народження абощо.
– Ходімо, – сказав він і випростався. – Have your gun ready, both of you [24].
Вони подивились на нього спантеличено.
Калле їм нічого не сказав, але його насторожили ті очі, що сьогодні дивились крізь люк у дверях. Він знав, що ті очі бачили його, Калле, за робочим столом. Щоправда, очі належали якомусь блазневі з нікчемної групи, що шукає менеджера. Але він бачив купу грошей і гору наркотиків на столі – достатня принада, щоб спровокувати якогось придурка. Залишається сподіватись, що той блазень помітив на столі також два пістолети – Касіуса і Пелвіса.
Калле підійшов до дверей. Їх можна було замкнути зсередини, але відмикались вони тільки його ключем. Таким чином, Калле міг залишити кого завгодно працювати, а сам піти на якийсь час, коли б виникла така потреба. Ґрати на вікні надійні. Коротше кажучи, ніхто, працюючи на Калле, не зміг би втекти з грошима або наркотиками. Або впустити непроханих гостей.
Калле визирнув у люк. Він аж ніяк не пропустив повз вуха Пелвісові слова про те, що шлях вільний, але, як само собою зрозуміле, припускав, що Пелвіс зрадить свого боса і відчинить двері чужому, якщо той зуміє зробити справу вартою того. Калле так би й зробив, раптом що. Хай йому грець, Калле свого часу саме так і вчинив.
Крізь люк він нікого не побачив. Він перевірив дзеркало, встановлене на стіні навпроти, щоб переконатися, що ніхто не сховався, притиснувшись до дверей нижче люка. Тьмяно освітлений коридор був порожній. Він обернув ключ і прочинив двері для своїх двох помічників. Спершу вийшов Пелвіс, за ним Касіус і, нарешті, за ними сам Калле. Він обернувся, щоб замкнути двері.
– Що за… – вигукнув Пелвіс.
Калле обернувся і лише зараз побачив те, що кут огляду не дозволяв йому побачити з люка в дверях: двері ліфта були відчинені. Але що там, усередині ліфта, він все одно не міг бачити, адже світло всередині кабіни було вимкнене. Все, що він міг бачити в напівтемному коридорі, це якийсь металевий відблиск з одного боку від дверей ліфта. І липку стрічку на сенсорах. І бите скло на підлозі.
– Стережись…
Але Пелвіс уже зробив три кроки до відчиненого ліфта.
Калле на якусь дуже коротку мить раніше побачив у темряві полум’я пострілу, ніж почув його звук.
Пелвіс крутнувся, як від добрячого ляпаса. Він подивився на Калле приголомшено. Здавалось, у нього відкрилося третє око у вилиці. Тоді життя залишило його, і мертве тіло впало на землю, наче пальто, скинуте власником на підлогу.
– Касіусе! Стріляй, холера!
У паніці Калле забув, що Касіус ні слова не тямить норвезькою. Але зараз проблема була явно не в цьому: той уже спрямував свій пістолет у темряву кабіни ліфта і вистрелив. Калле відчув, як щось ударило його в груди. Він ніколи досі не опинявся перед пістолетним дулом, але тепер знав, чому люди, на яких він націлював свій пістолет, клякли у таких комічних позах, наче налиті цементом. Біль у грудях розростався, Калле не міг дихати, але йому треба було відступати: повітря, щоб дихати, було там, за броньованими дверима, там можна було зачинитись, врятуватись. Але руки його не слухались, не могли встромити ключ у замок: його руки в’язнули, наче уві сні, наче під водою. На щастя, його прикривало велетенське тіло Касіуса, який усе стріляв та стріляв. Нарешті ключ потрапив у шпарину, і Калле обернув його, відчинив двері і вскочив усередину. Черговий постріл пролунав по-іншому, і він зрозумів, що стріляють знову зсередини ліфта. Він обернувся, щоб захряснути за собою двері, але вони наштовхнулись на Касіуса, затиснувши половину його плеча завтовшки з два стегна. Прокляття! Він спробував виштовхнути його, але натомість іще більша частина Касіуса увіпхалась усередину офісу.
– Мерщій заходь, жиропа! – прогарчав Калле, ширше відчиняючи двері.
Тіло африканця поперло з коридору через поріг усередину, як дріжджове тісто з діжки. Калле глянув на його обличчя і побачив цілковито осклянілий вираз. Наче у щойно виловленої глибоководної риби, очі вилізли з орбіт, рот безгучно роззявлявся і стулявся.
– Касіусе!
У відповідь з рота африканця вилізла велика рожева бульбашка і луснула на губах. Калле уперся ногами в стіну, намагаючись посунути чорну гору і знову зачинити двері, але марно. Тоді він нахилився і став тягнути його всередину. Заважкий. Пістолет! Касіус завалився на свою власну руку зі зброєю. Ставши над його тілом, Калле відчайдушно намагався просунути під нього руку, але тільки марно перемацував важкі рулони сала, не надибуючи похованого під ними пістолета. Він устромив під опасисте тіло руку по лікоть і глибше, коли почув кроки з коридору. Він знав, що зараз станеться, спробував відскочити, але запізно. Удар дверима по голові, і він знепритомнів.
Коли Калле прийшов до тями, він лежав горілиць, дивлячись на хлопця у фуфайці і жовтих гумових рукавичках, що стояв над ним, націливши на нього пістолет. Калле повернув голову, але нікого більше не побачив, крім Касіуса, що лежав на порозі, як був, наполовину ввіпхавшись в офіс. З теперішньої точки огляду Калле міг бачити ствол пістолета, що стирчав з-під черева Касіуса.
– Чого ти хочеш?
– Хочу, щоб ти відімкнув сейф. У тебе сім секунд.
– Сім?
– Я почав відлік перше, ніж ти очуняв. Шість.
Калле звівся на ноги. Він був наче п’яний, але дошкандибав до сейфа.
– П’ять.
