Він обернувся до Аберкромбі:
– А яка ваша думка, Річарде?
– Відверто кажучи, пане посол, – сказав Аберкромбі, – я думаю, що розбіжності між Росією та Україною можуть обернутися другою Югославією.
32Після того як Степаняк дав Кристіні Лесин листа вдови Марченкової, він удруге насмілився йти з роботи додому пішки.
Знав, що це нерозумно, але почував себе безпечно в набитому в годину пік тролейбусі, де запахи нагрітих шкіряних пальт, мокрого штучного хутра, водонепроникного пластика, дешевих парфумів та поту немитих людських тіл тамували запах страху.
Три дні Степаняк не ходив на роботу взагалі. Ранком після того, як віддав Кристіні листа, він у квартирі на вулиці Урицького скотився з продавленого ліжка, сходив до туалету, взяв з холодильника пляшку горілки, зняв трубку з апарата й знову занурився в захисне тепло постелі. Наступного дня ігнорував наполегливі звуки дверного дзвінка. В голові грюкало, немов хтось барабанив у двері. Але це було неможливо: ніхто не міг дістатися до дверей, не відімкнувши сталевої решітки, що захищала коридор. Грюкіт припинився. В тиші він почув рип ключа в замку. Мабуть, горілка й страх зіграли жарт над його свідомістю. Він натяг на голову простирадло, ковдру й покривало з козячої вовни. Почулися кроки двох пар ніг по лінолеумі коридору. Двері спальні з рипом відчинилися. Серце Степаняка шалено калатало, все тіло вкрилося потом. Єдиними молитвами, які він знав, були звернення до Леніна.
Раптом простирадло, яке він стискав у руках, потягли, й він почув гортанний сміх:
– Він тут!
Степаняк крадькома глянув на яскраве світло. Роман Бондар у твідовому піджаку й сірих штанях розсував фіранки. До кімнати ввійшла Марія. Вона мало не задихнулася від алкогольних випарів.
– Тарасе, що трапилося?
– У мене був грип і висока температура, – збрехав Степаняк.
– І ти приймав традиційні ліки, – усміхнувся Роман Бондар, піднімаючи з підлоги три порожні пляшки з-під горілки.
Личко Марії було бліде.
– Ми дуже турбувалися. Ніхто не знав, де ти, а на телефонній станції сказали, що телефон не працює. Тато поїхав і взяв у дядька Василя запасний ключ.
– Дякую, – промимрив Степаняк.
Марія торкнулася його вологих брів.
– Я заварю тобі шипшини. Поп’єш гарячої.
– Мені вже краще.
– Йому потрібна чорна кава, – сказав Бондар.
Степаняк прийняв душ, поголився і вже одягнений зайшов до кухні, де на нього чекали Марія та її батько.
– Не розумію, для чого Соня поставила цю кляту решітку, – поскаржився Роман Бондар. – Відчуваєш себе ніби у в’язниці.
– Ти добре знаєш, для чого, тату, – сказала Марія, наливаючи каву в три чашки на маленькому столі з пластиковою поверхнею. – Без цього квартири тепер ніяк не захищені.
Бондар похитав головою, провів рукою по гриві сивого чуба й ослабив краватку.
– Ти добре надумав, Тарасе, – сказав він. – Стаття Кристіни принесла значно більше користі, ніж коли б я просто порушив питання в Парламенті. Америка й Британія відповіли підтримкою великої програми економічної допомоги від МВФ, щоб ми могли стати на ноги.
– Я ж говорила, що ми можемо покластися на Тараса, – гордо всміхнулася Марія.
– Все, що нам зараз потрібно, – потираючи руки, сказав Бондар, – це знайти того російського полковника.
* * *Напередодні третього дня невиходу Степаняка на роботу в телевізійних вечірніх новинах було повідомлено, що Валерія Марченкова отруїла двох своїх синів, а потім отруїлася сама, лишивши записку, що після смерті чоловіка їм немає сенсу жити. Подзвонила Марія. Її мучило почуття провини за розголошення листа Валерії Осипівни. Вона просила Степаняка бути обережним і не ризикувати, розшукуючи російського полковника.
Обережним! Що він міг зробити? Степаняк був певен, що смерть Марченкової – на сумлінні Красіна. Він думав про втечу, але це було б визнання своєї вини. І куди втікати? ГРУ має агентів у всіх країнах, а Красін ніколи не заспокоїться, поки агента-зрадника не буде покарано. Думав зателефонувати до Петросяна, але що йому сказати? Що на вулиці похолоднішало й що він не має ніякого відношення до тієї статті?
День Степаняк перебув удома, але почував себе в цій квартирі на останньому поверсі, мов у пастці. Наступного дня поїхав на роботу тролейбусом. У натовпі було безпечніше.
Крихка хоробрість Степаняка захиталася в кінці тижня. Прийшовши на роботу в четвер, він знайшов на своєму столі записку від Марії, в якій та повідомляла, що батько в лікарні, у нього серцевий напад. Чи не причетний до цього теж Красін?
Степаняк не міг заховатися, не мав іншого вибору, як продовжувати свою щоденну рутинну роботу. У вихідні пішов до лікарні відвідати Романа Бондаря. Петросян не зголошувався. В середу наступного тижня Степаняк насмілився піти з Руху додому пішки. Боявся кожної повільної машини, але жодна з них не зупинилася, ніхто не чекав на нього й у неосвітленому під’їзді житлового будинку.
В четвер увечері було дуже холодно. Колись дуже давно температура взимку стояла нижче двадцяти п’яти градусів протягом цілого місяця, але він пам’ятав той холод як яскравий, підбадьорливий. Теперішній холод був сірим і проймав до кісток. Степаняк заспокоював себе думкою: якби Петросян підозрював його в розголошенні листа Марченкової, то напевно вже з ним зустрівся б. І все ж Степаняк ішов лівим боком вулиці, щоб спостерігати за зустрічним рухом автомобілів.
Степаняк ішов униз, наближаючись до річки Либідь, коли побачив, що тротуар перегороджений тимчасовим бар’єром – у зв’язку з ремонтом однієї з багатьох несправних водяних магістралей. Він перетнув дорогу й пішов далі, проминувши повільну, незамерзлу річку Либідь, зігріту стічними водами теплоелектростанції. У тіні під залізничним мостом його раптом схопила за плече чиясь рука. Перед ним було неголене, червоне від алкоголю обличчя.
– Пожертвуйте, ради Бога, на шматок хліба, – простяг вільну руку старий.
Степаняк вирвався й швидко пішов вулицею Урицького. Вище, на протилежному боці, було видно
