– Мене зрадив друг, – поскаржився Бондар. – Що швидше я звідси вийду, то краще.
– Ти нікуди не вийдеш іще три тижні, – сказала Катерина. – Тобі потрібен повний спокій. Ти повинен приймати всі ліки й суворо дотримувати дієти. Тут, нарешті, моє слово закон.
– Слухаю, лікарю, – вдавано покірливо сказав Бондар.
Катерина звела очі до стелі, Степаняк збагнув, звідки в Марії такий порух розчарування, й повернувся до отця Танюка та доньки.
Він дивився на вбогу лікарняну палату, на відвідувачів, які принесли квіти, тоді як хворим потрібні одноразові шприци та свіжі фрукти, й намагався зрозуміти, чому Бондар не скористався своїми привілеями.
Бондар упіймав його погляд.
– Скажи, Тарасе, ти справді думаєш, що та банда терористів, яка видала себе за УПА, була просто групою колишніх омонівців і діяла за власною ініціативою?
Степаняк дивився на сірі ковдри, виготовлені з відходів вовни, й думав, чи не навмисне Роман Бондар щойно використав слова «відданість» та «зрада».
– Підполковник Петросян переконаний, що це так, – відповів він. – Я не маю підстав думати інакше.
Бондар кивнув.
– Це ганьба, що Петросян не зміг з’ясувати, хто ці люди.
– Я згоден. Але він наполегливо працює над цією справою.
Бондар намагався перехопити його погляд.
– Єдине, чим було добре Міністерство внутрішніх справ, це бюрократія. Ти не подумав, що воно має списки всіх загонів ОМОН, які діяли в Україні?
– Петросян щось говорив про неповні записи в міністерстві.
Бондар звів брови.
– Але не в КГБ. Петросянові не потрібно залишати будинку своєї установи, щоб знайти імена й адреси всіх колишніх бійців ОМОН.
Степаняк сів на край вузького ліжка: так він міг уникнути проникливого погляду голубих очей.
– Можливо, вони поховалися в Росії.
– Це було б розумно. Але за «чорними беретами» особливо великого розуму не помічалось. А ти не вважаєш, Тарасе, що за всім цим відчувається неабиякий розум?
– Я... я про це не думав.
Бондар кивнув.
– Поки я тут лежав, мені нічого було робити, лише думати. І знаєш, Тарасе, до якого я прийшов висновку?
В роті Степаняка знову пересохло.
– Я не знаю...
– Мені здається, – сказав Бондар, – що коли б я хотів дестабілізувати ситуацію в Україні, я б зробив три речі. Перше: ослабив би Українську армію, сіючи недовіру між офіцерами російського та українського походження. Друге: спровокував би етнічний конфлікт між російськими й українськими громадами в країні. Третє: виконав би два перші заходи у такий спосіб, щоб підкріпити на Заході стару радянську пропагандистську теорію про український фашизм та тероризм.
Степаняк мовчки смикав нитку на ковдрі.
– Який розум міг придумати такий план, Тарасе?
– Злий, – упевнено відповів Степаняк.
– Так, злий, але в той же час той, що має великий досвід у подібних справах. Ти з цим згоден, Тарасе?
Степаняк дивився на червоні гвоздики у вазочці, поставленій Марією на тумбочці біля ліжка.
– Можливо. Я не знаю...
Катерина й Марія сміялися над якимсь жартом отця Танюка. Бондар кивком голови підкликав Степаняка ближче.
– Маєш сигарети?
– Не маю, – сказав Степаняк, – маю манільські сигари.
– Поклади під подушку, поки Катруся не дивиться, – шепнув Бондар.
Коли Степаняк нахилився, щоб покласти сигари, Бондар запитав:
– Якої ти думки про підполковника Петросяна?
Степаняк вагався. Петросян, на його думку, був садист.
– Здається, сумлінний офіцер. Коваль сказав, що Петросян – на нашому боці.
– Підполковник Петросян із КГБ, – сказав Бондар, – підтримав Рух у липні 1991 року, перед спробою перевороту, і запропонував свою співпрацю за умови, що лишиться анонімним. Сказав, що симпатизує нашій вимозі створити в Україні свою власну армію, дав нам інформацію, коли ми скликали перший з’їзд Союзу офіцерів України. Ось чому Лесь і я довіряли йому. Отут лежачи, я думав про допомогу, яку він нам надав, попереджуючи плани КГБ зірвати наш з’їзд і таке інше. І знаєш, якого я дійшов висновку, Тарасе?
«Чому він увесь час так складає запитання?» – подумав Тарас.
Бондар відкинувся на подушку.
– Петросян не повідомив нам нічого, чого ми не могли б вирахувати й самі, якби не були такі наївні й засліплені тим, що інформація йде від старшого офіцера КГБ.
Степаняк не міг далі лишатися пасивним слухачем чи просто погоджуватися з тим, що говорить Бондар. Це було б надто підозріло.
– Зважаючи на те, що Петросян давав інформацію, можна також прийти до висновку, що він щирий.
– Що ж, це так. Мене цілком справедливо можна вважати шизофреніком. Ти коли-небудь мав справу з КГБ, Тарасе?
– Лише з офіцером особливого відділу в моєму полку.
Степаняк прикусив язика. Більшість солдатів зверталися до замполіта, а не до офіцера особливого відділу.
Бондар запитливо подивився на нього.
– А, так. Ти був у армії, коли дезертирував на Захід?
– Ми стояли в Цоссен-Вюнсдорфі, в Німецькій Демократичній Республіці, мене послали передати документи союзникам у Західному Берліні, – проказав Степаняк і тут-таки сам собі звелів: «Зупинися! Зупинися з такими подробицями! Такі, як Бондар, бачать усе наскрізь...»
Бондар якийсь час мовчав, потім запитав:
– Скажи, Тарасе, на твою думку, я можу довіряти підполковникові Петросяну?
– Я...
– Ромко, – голос Катерини був тихий, але рішучий. – Ніяких напоїв і ніякої політики.
– Це гірше, ніж «Перм-36», – поскаржився Бондар.
– Тату! Не треба так жартувати!
– Марусю, Марусю, – озвавсь отець Танюк. – Згадуючи про «Перм-36», або жартуєш, або ти вже безвільний нікчема.
