Степаняк не розумів, куди Красін хилить і як йому довести свою відданість, але нутром відчував, що слід чекати найгіршого.
– Тому, не буде дивно, – продовжував Красін, немов аналізуючи хід-відповідь у класичному шаховому гамбіті, – коли батальйон стратегічних ракетних військ урочисто заявить про свою вірність Україні й поклянеться захищати її своєю зброєю.
– Але ж український уряд погодився, що всі стратегічні ядерні ракети в Україні переходять під контроль Москви, поки не будуть демонтовані, – сказав Степаняк.
– Теж вірно. Ці війська вірять українському уряду не більше, ніж російському командуванню. Вони врочисто поклянуться на вірність не урядові України, а Верховній Раді. І саме тут, мій дорогий майоре Степаняк, ви доведете свою відданість, у яку так не вірить підполковник Петросян.
У горлі в Степаняка надто пересохло, щоб щось проказати. Він лише кивнув.
Красін поставив лікті на стіл, склав пальці пірамідою й поверх цієї піраміди дивився на Степаняка.
– У Кристіни Лесин не повинно виникнути жодних труднощів у отриманні заяви цих військ, особливо коли вона буде вами заздалегідь підготовлена. Ви повинні переконати її: незалежно від того що Роман Бондар заявив публічно про вивезення всієї ядерної зброї з України, він вважає, що Україна повинна зробити це лише тоді, коли Росія теж відмовиться від свого ядерного озброєння.
З’явився промінчик світла. Степаняк побачив спосіб уникнути необхідносте вплутувати Бондаря.
– Роман Бондар у лікарні, – сказав він. – Минулого тижня в нього був серцевий напад.
Красін підняв брови.
– Підполковник ГІетросян – дуже ретельний офіцер. Він повідомив мене про цей факт. Це робить ваше завдання, майоре Степаняк, набагато простішим.
– Надто простим, – почувся ззаду голос Петросяна. – Це навряд чи можна вважати випробуванням на вірність.
Красін розламав пірамідку й немов знесилено опустив руки.
– Розумієте, що я маю на увазі, майоре? Між тим, не бійтеся. Матимете іншу можливість довести свою вірність. Коли підрозділи підуть захищати ці ракети й кілька інших установок, ви виголосите заяву від імені Бондаря та від імені Руху, закликаючи Українську армію битися до смерти проти об’єднаних сил Росії й НАТО.
Голос Степаняка зірвався на фальцет:
– НАТО?.. Вони пошлють війська?
Брови Красіна насупилися.
– Ваша заява мусить усіх переконати, що НАТО, кероване американцями, вживає військових заходів, щоб спонукати українців до виконання своїх обіцянок.
– Але ж це буде масове винищення. Українська армія не зможе протистояти втручанню Росії та НАТО.
Красін зітхнув.
– Майоре Степаняк, ви сьогодні, здається, дуже повільно мислите. Я вважаю, більшість полкових командирів Української армії дійдуть цього висновку значно швидше. В цьому ми покладаємося на вашу донкіхотську заяву від імені Бондаря. Не думаю, що ви нас підведете. А ви, підполковнику Петросян?
Ззаду ніякої відповіді не почулося.
– Коли це трапиться? – запитав Степаняк.
– Коли батальйонний командир стратегічних ракетних військ України зателефонує кореспондентам телебачення про свою клятву на вірність. Наші парашутисти будуть неподалік. Я зроблю все, щоб ваша заява потрапила до Кристіни Лесин якомога швидше й була готова до публікації в момент, коли почнеться акція.
– Навіщо вплутувати сюди Бондаря?
Красін подивився повз нього на Петросяна.
– Гадаю, на це запитання маєте відповісти ви самі, майоре Степаняк.
Степаняк чув дихання за спиною. Намагався викинути з голови страх, щоб подумати. Нарешті сказав:
– Бо заява мусить виходити від гідного довіри політика.
– Вірніше, від єдиного чоловіка, здатного об’єднати охоплену панікою країну за умови, що його підтримає Захід. Але ваша заява від його імені позбавить Бондаря такої підтримки. Далі додумуйте самі, майоре, – вперше за ввесь вечір усміхнувся Красін. – Можу я вам вірити, майоре Степаняк?
Красін знав його краще, ніж він знав себе. Степаняк почув свій голос, що промовив єдино можливу відповідь:
– Так.
33– Я сподівався, що ти принаймні принесеш мені чогось випити, – сказав Степанякові Роман Бондар.
– Якби приніс, він би мені за це відповів! – пригрозила Марія, поправляючи подушку під головою батька.
Роман Бондар за кілька днів хвороби постарів, хоча духом не занепав: голубі очі сяяли на попеченому негодами блідому обличчі. Якби не чуприна, був би натуральний сибірський зек, майнуло Степанякові. Уявити це було легко. Пришити прямокутну, з проштампованим номером, нагрудну кишеню – й одяг зека готовий. А лікарняна палата з двадцятьма чотирма стандартними металевими ліжками та плямами бетону в місцях, де облупилася блідо-зелена штукатурка, могла зійти за концтабірний барак. Але за п’ятнадцять років свого ув’язнення зек Бондар більшість сибірських зим провів у карцері – як правило, неопалюваному дерев’яному бараці з товстими дошками замість ліжка. Біля в’язня тоді не було люблячої дочки, щоб збила йому подушку й ніжно погладила його великі руки.
– Жінки! – сказав Бондар, ніби був збентежений, але глибока любов між батьком і дочкою зворушила Степаняка.
Це було безкорисливе, заспокійливе почуття, про яке Степаняк і не чув, поки зустрів Марію та її сім’ю. Його власний батько був жорстокий, непривітний чоловік, який вважав, що син безхарактерний, а мати душила сина любов’ю, якої сама ніколи не зазнала. Степаняк за ними не сумував. За Романом Бондарем він би сумував.
– Тоді ви, отче, повинні таємно принести мені горілочки під виглядом святої води, – заявив Бондар.
Отець Танюк був маленький, сивоголовий і, на відміну від інших священиків, яких довелося зустрічати Степаняку, мав почуття гумору.
– А мені б довелося відповідати перед Катрусею! – він широко всміхнувся, показуючи золоті зуби.
– Така ваша відданість! – прогудів Бондар низьким голосом. – Десять років я піклувався про цього чоловіка в концтаборі «Перм», а він отак мені віддячує.
Катерина Бондар у білому лікарняному халаті й черевиках без підборів підійшла до ліжка й, потираючи руки, запитала:
– Що
