– Знову зустріч у літературному клубі? – нервово пожартував Степаняк, проте сів у машину.
Петросян, нічого не відповівши, розвернувся й рушив назад до майдану Перемоги.
Степаняк відчайдушно намагався придумати щось, нарешті запитав:
– Що ви хочете, щоб я зробив зараз, після статті Кристіни Лесин?
Петросян дивився вперед і, не поспішаючи, їхав у бік Подолу. Якщо від сміху Петросяна Степаняк утрачав певність, то від його мовчанки холола кров.
Вони повільно їхали вулицею Фрунзе. Ліворуч було видно прожекторні пілони й глядацьку трибуну стадіону «Спартак». Перебуваючи два тижні в комсомольському таборі на Трухановому острові навпроти Подолу, Степаняк плавав у великому басейні цього стадіонного комплексу. Після плавання повів найсимпатичнішу дівчину до лісу і вперше зайнявся любов’ю.
Як же це посвячення могло виродитися в останній огидний акт з Кристіною?
Відразу після майдану Шевченка й автобусної зупинки «Поліське» цивілізація кінчалася. За нею шосе йшло темніючим лісом. Петросян увімкнув передні вогні «волги». Він і досі не промовив ані слова.
«Волга» з’їхала з шосе, блимнула фарами, вартовий відчинив ворота в зеленому паркані, й машина поїхала вузькою дорогою «Міжгір’я» до двоповерхового будинку біля озера.
Петросян мовчки вийшов з машини й рушив до дверей. Степаняка охопило божевільне бажання втікати, рятувати своє життя. Замість того, мов ягня на бійню, він пішов за Петросяном.
Красін сидів за столом у кімнаті з дерев’яними панелями, схиливши лису голову над мапою України. Він не підвівся привітати гостей. Петросян підсунув до столу стілець для Степаняка. Під стільцем був старий килимок. Почувши рип паркету, Степаняк озирнувся. Петросян сидів позаду нього. Все було організовано для класичного розстрілу – постріл робиться в потилицю, коли увага засудженого прикута до чогось іншого. Старий килимок поглине більшість слідів.
Красін відкинувся назад у шкіряному казенному кріслі й провів олівцем по підборідді, його сірі очі спостерігали за реакцією Степаняка. Степаняк напружився, щоб не намочити собі в штани. Нарешті, Красін сказав:
– Стаття Лесин була серйозним ударом.
У горлі в Степаняка пересохло, голос був хрипким:
– Я згоден, це так.
– Підполковник Петросян вважає, що ви перекинулися на їхній бік. Підполковник Петросян каже, що вас часто бачить з дочкою Бондаря.
– Але ж ви самі наказали використати Марію, щоб наблизитися до Романа Бондаря, – спробував виправдатися Степаняк.
– Підполковник Петросян вважає, що ви дієте в таємній змові з Марією Бондар.
– Це неправда! – заперечив Степаняк. – Коли я пішов сказати Кристіні Лесин, хто такий Тарас Боровець, вона показала мені листа від Марченкової. Я нічого не міг зробити.
Голос Петросяна ззаду сказав:
– Ви могли її усунути.
Красін, не зводячи очей із Степаняка, машинально черкав олівцем поверхню столу.
– Мокрі справи – це не стиль майора Степаняка. Його стилю ближче спокуса й дезінформація.
– Могли б сказати мені, і я б про все поклопотався, – почувся голос позаду.
Степаняк оглянувся.
– Було надто пізно. Вона вже передала свою статтю, куди включила листа від Марченкової.
Красін сказав:
– Бідна Марченкова. Передозування пірідостигміну було не найлегшим способом самогубства. Я знаю, це викликає особливо болісні скорочення стравоходу та м’язів шлунку разом з мимовільним випорожненням і сечовипусканням, перш ніж через кілька годин смерть припинить агонію. Така доля, на жаль, випадає тим, хто порушує обіцянки й зраджує свою країну. Наші друзі-буддисти, здається, – називають це кармою.
Тепла мокрота потекла по ногах Степаняка. Він поклав на коліна руки, щоб приховати мокрі плями.
– Підполковник Петросян вважає, що ви порушили обіцянку й зрадили свою країну, – продовжив Красін.
– Ні, це неправда! – Степаняк озирнувся. Петросян тримав під піджаком руку з пістолетом. Степанякові було моторошно від свідомости того, що він охоче посадив би Романа Бондаря чи навіть Марію на цей стілець замість себе.
– Але я сказав йому, що так не вважаю, – вів далі Красін. – Підполковник Петросян назвав мене надто довірливим. Тут я йому заперечив, адже майор Степаняк буде радий довести, що він не зрадник. Я вірно сказав?
Степаняк схопився за ниточку життя:
– Так! Так!
– Гаразд, – кивнув Красін, немов це був кінець справи. – Стаття Кристіни Лесин з гри наших лицарів, що діяли в тилу наших опонентів. Що ми будемо робити тепер, майоре Степаняк?
Щоб послабити напругу й тремтіння всього тіла, Степаняк стиснув коліна.
– Ми... е... ми мусимо змінити стратегію.
– Тобто ми повинні обернути все на свою користь. Як, на вашу думку, ми це зробимо?
Степаняк був надто збентежений, щоб думати над відповіддю, на яку чекав Красін.
– Я не можу сказати напевно...
– Ну, ну! Про що ми говорили раніше? Поставте себе на місце ворога. Стаття Лесин переконала його, що ми намагаємося дестабілізувати їхню країну, аби знову встановити над нею контроль. Що він зробить?
– Зміцнить оборону.
– Добре, за рахунок чого?
– Української армії, яку він будує.
Красін похитав головою.
– Армія складається з людей. Проблема в тому, що в наші дні ніколи не можна бути певним у їхній лояльності. Ви згодні з цим, підполковнику? – За спиною Степаняка панувала мовчанка. – Яка цьому альтернатива?
– Політична підтримка Європейського співтовариства й НАТО?
Красін невесело засміявся.
– Політична підтримка – така ж ненадійна, як і лояльність колишніх радянських офіцерів. Ні, для нього найкраще – безлюдні засоби, що протягом сорока років стримували НАТО від вторгнення в країни Варшавського Договору.
Степаняк засовався на своєму стільці.
– Бомба?
– Цілком вірно. Поки Україна має ядерну зброю, Росія утримуватиметься від спроби зазіхнути на її територію, навіть
