Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Шельменко вже не той, — відмахнувся Захарченко. — Як треба по нього — мене поспитайте. Ми ж із Шельменком, вважай, однолітки. Я його свого часу зловив, тепер він до мене коли не коли на чай з бубликами заходить чи я його десь у шинку чаркую. Повірте мені, синку: оті ваші пташки на Шельменка клепають, хоч би що наспівали.
— Господь із ним, — поступився Фомічов. — Для прикладу згадав. Назбираємо іншого врожаю, без вилову з Ями не підемо. Як революція тут була, наші так нашуміли, що пани нігілісти вже дали драла. У нас же служба.
— Так отож. — Захарченко жестом підкликав принишклого Платона. — Ви собі вошкайтесь. Ми теж поїдемо.
Чечель полегшено зітхнув.
Ступив крок до брички.
— Пробачення прошу, Іване Макаровичу, — почув позад себе. — То мудро ви кажете, служба. Хто ви — знаю тепер і безмежно поважаю. Але ваш товариш хай усе одно пачпорт покаже.
— Зі мною він, — викарбував старий сищик.
— До вас питань нема й не буде. Проте, даруйте ще раз, ви давненько не на службі. Приватна особа, хай заслужена. Бачте, ми ж тут не граємося, терористів ловимо. Ви б перший мені чортів виписали, аби я отак, без перевірки, підозрілого відпустив.
— Кажу ще раз: він зі мною. І в нас свої справи.
— Відставний поліцейський агент перебрався у візницький сіряк. Зрозуміло, є певні справи. — Фомічов гнув своє так упевнено, як це робить усякий новачок, котрому ще незвично дивитися крізь пальці на службові інструкції. — Я не цікавлюся, що ви робите. Мені нема до того жодного діла. Але ваш товариш — особа підозріла.
— Моє слово...
— Пане Захарченку. — Нарешті в голосі впертого агента брязнув метал. — На моєму місці ви так само робили б свою роботу належним чином. Не заважайте працювати.
— Яка підозра?
— Усякий у цьому Содомі з Гоморрою підозрілий. І ви, Іване Макаровичу, мусите погодитись.
— Ти зі мною сперечаєшся, синку?
— Я на службі, пане Захарченку.
Городовий Єрмолаєв кумедно крутив головою, дивлячись на того, хто говорив у конкретний момент. Платонові кортіло, аби про нього забули за суперечкою. Та чудово розумів: не буде так, адже предметом суперечки він же й став.
— Хай ваш товариш покаже документи... якщо має при собі. Коли не має, мусимо забрати, так би мовити, до з’ясування особи.
У світлі ліхтаря Чечель перехопив погляд Захарченка — той саме насунув шапку нижче на лоба, до брів.
— На нас давно чекають у «Європейському». Номер люкс, за дванадцять рублів. Ви ж розумієте, там живуть дуже важливі персони. І якщо ви затримаєте їхніх гостей...
— Отак, у сіряку, вас пустять у хол найкращого київського готелю? — Фомічов присвиснув. — Мені вже кортить дізнатися, у що таке серйозне ви впряглися, Іване Макаровичу. Козиряєте люксом за дванадцять рублів, даєте зрозуміти: самі теж надважливі персони. Чого тоді боїтеся, тягнете, голову морочите? Хай ваш супутник покаже пачпорт чи просто назве себе. — Поліцейський усім корпусом розвернувся до Платона. — Про нього промовка, а він вклякнув, язика проковтнув. Хоч би відрекомендувався з пристойності.
Назватися Платоном Чечелем після почутого від Захарченка було самогубством.
Звісно, є серед київських поліцейських ті, хто йому співчуває й за зручної нагоди дозволить зникнути з очей.
Але не той, кого нещодавно перевели з Полтави. Хто діє за інструкціями й не втратить нагоди вислужитися, піднятися на одну, а то й на дві шаблини вище.
Платон знову зачепив погляд старого сищика.
Той непомітно для інших ступив півкроку вбік.
Укотре різко засюрчало десь зовсім поруч — наче сигнал.
Чечель, уже не думаючи про наслідки, затопив упертому Фомічову кулаком у щелепу.
Той іще падав — а Платон підніжкою звалив городового.
Обіруч у стрибку штовхнув Захарченка в груди.
Три великі стрибки — і ось уже сидить на передку.
Кінь наче знав, що так станеться: без команди рвонув уперед. З-під кованих коліс у різні боки полетіла ямська грязюка. Платон трохи запізно загорлав, підганяючи Вогника, навіть підвівся, сіпаючи віжками. Бричка мчала вулицею, підскакуючи на горбах та ямах і ризикуючи перекинутися. Кінь з доброго дива заіржав, у відповідь у туманній ночі гучно й дружно засюрчало, звідкілясь збоку гримнули один за одним два револьверні постріли.
Та всі розбігалися, даючи дорогу.
У ролі втікача, який до всього напав на поліцейського агента й штовхнув городового, Платон Чечель ще ніколи не був. Відтак почуте вибору не лишало. Рано чи пізно він мусив перейти межу, опинившись по інший бік закону. Годину тому Платон мав примарний шанс балансувати, втриматися хоча б за рахунок невідомого покровителя, на чию пропозицію змушений пристати. Тепер поруч із Чечелем стало небезпечно. І не всякий, навіть той, хто дозволяє собі люкс у «Європейському», наважиться мати справу зі злочинцем.
Проте Захарченко назвав адресу.
Вилетівши з нетрів, Платон спрямував бричку спершу вздовж берегу Либіді, потім — у бік Великої Васильківської, а звідти, повз завмерлий уночі Троїцький базар, — на Благовіщенську[7], через Караваєвську[8] й далі до Бесарабки.
Завернувши з Благовіщенської вулиці, Платон натягнув віжки, зупинив коня й, не надто переймаючись докорами сумління, залишив бричку біля першого-ліпшого будинку. Трюк із втечею дозволив і допоміг відірватися від погоні, яка напевне вже відрядилася. Проте виграний час працював на нього.
Від Бесарабки до Царської площі[9] вдалося дістатися без пригод.
О цій порі, попри вогку погоду, тут тільки починалося звичне для центральної частини міста гуляння. Хрещатик та прилеглі вулиці якихось півтора десятка років тому теж у міжсезоння потопали в болоті, вулиці навіть часом заливали потоки брудної води. Проте для Платона це лишилося хіба в розповідях правдивих киян. Коли він перебрався сюди, Хрещатик замостили мозаїкою, спеціально купленою в Швеції. А великий шматок вулиці біля міського саду зміцнили зовсім новим, асфальтовим методом. Тож волога погода не стала на заваді звичному вечірньому життю Києва, яке поступово перетікало в нічне.
Ті, хто не сидів у рестораціях, прогулювалися парами чи невеличкими компаніями, накриваючись широкими парасолями, розказуючи одне одному щось веселе і зазвичай чекаючи, поки почнеться чергова фільма у «Корсо», «Новому світі» чи «Ілюзії»
