Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

— До чого...

— Цить! — Старий сищик вкотре легенько тупнув. — Самі питаєтеся, так слухайте. Вам, Платоне Яковичу, після розкриття тих огидних убивств багато хто симпатизував явно. Не лише тут, на колишній Ямській. Маю на увазі кримінальну поліцію, навіть звичайних городових. Оці вже видихнули, їх начальство припинило дерти, щойно ви зловили панночку. Та, бачте, справу проти вас повернули. Уже не можна відкрито симпатизувати вам і вашим талантам. Урусов там у себе в Петербурзі підозрює: наказ шукати вас місцеві поліцейські саботуватимуть. Не всі, та менше з тим. Тож на пошуки спеціально відрядили гончаків зі столиці. Вони мисливці вправні, тільки ж Києва не знають: і міста, і звичаїв наших. Тому й не дісталися поки сюди, в Яму.

— Той самий нью-анс?

— Еге. Пощастило, пане Чечель, що столиця підозрює в наших губерніях зраду. Така ось, бачте, політика. Ну досить, до справ.

— Ви знайшли мене, щоб попередити?

— Охо-хо... — Захарченко стягнув шапку з голови, оголивши стрижене коротко, під глечик, волосся. — Мерсі за гарну думку про мене. Тільки ж за інших обставин, синку, я б не рипався. Вас шукають за прямою вказівкою з Петербурга як убивцю доньки таємного радника. Знайдуть — передадуть охоронному відділенню, пришиють політику, тероризм, нігілізм, державну зраду. Воно мені чи комусь іще треба — вважатися вашим спільником? Звільніть від того, Христа заради. Тут інший нью-анс. Маю доручення.

— До мене? — Платон тицьнув себе пальцем у груди.

— Від дуже важливої особи. Мене попросили приватно залагодити одну делікатну, родинну справу. Або знайти того, хто впорається з тим швидко й добре. Тому згадав про вас і про ваше невеселе становище.

— До чого тут моє становище?

— Нью-анс! — Старий сищик підморгнув. — Ваше становище не дозволить вам відмовитися. Навіть часу на роздуми не дасть. Пристати на мою пропозицію — ваш єдиний шанс без перешкод вибратися з Києва й на певний час навіть отримати захист. А до нього ще й трошки більше грошей, ніж двадцять шість рублів.

— Іване Макаровичу, ви хитрий лис. На тому завжди стояли, вас таким знають. — Платон відчував пастку, та не міг пояснити природу чуйки. — Знаменитий київський агент-пошуковець відмовляється від заробітку. Більше того — готовий передати справу людині, над якою висить дамоклів меч і яка може не довести діло до фіналу. Чого я не розумію?

— Обставин справи. Вони надто специфічні. Чоловік, той самий мій давній знайомий, сказав прямо: Макаровичу, боюся, ви дасте відкоша. Але, каже, дуже прошу про допомогу. Отже, він розуміє, у що мене втягує. Свідомий того, що в своєму становищі я, найімовірніше, відмовлюся, бо воно мені на старості літ не треба. А у вас, Платоне Яковичу, нема іншого виходу, окрім як запрягтися в це та довести до кінця.

— Шантажуєте? Користуєтесь нагодою, штовхаєте туди, куди особа при здоровому глузді не пхатиме носа?

— Виглядає справді так. — Захарченко розправив шапку, глянув на неї, мовби зараз її вигляд мав найбільше значення, по тому діловито вдягнув знову. — Аби не одна дрібничка. Ви, Чечелю, у своїй справі найкращий із тих, про кого я чув і кого знаю. Досить юний, не обтяжений життєвим досвідом, тож не надміру розважливі в діях та рішеннях. Я хочу відмовитися і водночас допомогти приятелю. Тож рекомендую йому вас — а ви не відмовитеся лізти в той гадючник. Або туди, або в тюрму за вигаданими звинуваченнями. Нічого не доведете, на пальцях же вам пояснив. Поїхали, синку, вивезу звідси.

Відставний поліцейський виглядав так, мовби легким порухом вирішив справу свого життя.

Зняв зі цвяха чорне пальто, простягнув Платонові.

Розділ 2

Облава

Київ, Батиєва вулиця — Царська площа

Настав час, коли на фасадах більшості тутешніх будинків засвічували червоні ліхтарики — мешканки Ями готувалися до нічного життя. Ліхтарі хтиво підморгували: агов, вечір добрий, заходьте, кому самотньо. Сіяв бридкий дощик, червоне світло де-не-де накривали шмати сірого туману. Здалеку нагадувала про себе специфічними звуками залізниця, десь у глибині чергової грішної ночі час від часу дзеленькав невидимий трамвай.

Рання київська весна прикра, але може бути й гірше: сніг та мороз у середині, а то й під кінець березня нікого з містян не дивували.

І ліпше б зараз повернувся мороз. Хай холодніше, зате ходити легше. Околиці не мостили. Колишня Ямська слобідка восени та навесні, з потеплінням і відходом зимної погоди, потопала в болоті. Колись тут зробили дерев’яний хідник, навіть на широку дорогу клали стругані дошки. Проте навіть найкраще дерево під кованими колесами екіпажів за рік-півтора просідало, тріскалося, кришилося. У дірки потрапляли ноги, жінки ламали підбори, коні — копита. Візники витягали свої транспортні засоби, голосно матюкаючись. Спершу міська Дума ще якось давала цьому лад, але вже кілька років поспіль на слободу з її борделями й злодійськими притонами махнули рукою.

Околиця впевнено грузнула.

Звісно, колись тут було свято нічного життя. Але віднедавна гуляння перенеслися на Поділ з його бульварами опліч Канави. Там теж виросли будинки з червоними ліхтарями, ареал яких не так уже й давно обмежувався Андріївським узвозом.

Тільки неподалік — нові, яскраво освітлені модні ресторації та кафешантани з оркестрами, відомими київськими піаністами й навіть знаменитими, хай і в досить сумнівних колах, європейськими скрипалями. Київська аристократія забувала дорогу на Ямську слободу.

Нетрі приваблювали строкату й здебільшого не представницьку публіку. Тут можна було зустріти гімназистів та кадетів, великих любителів торгуватися й збивати ціну так низько, як дозволяв уміст гаманців. Навідувалися сюди неговіркі, навіть з вигляду сором’язливі багатодітні батьки з категорії чиновників не вище від десятого рангу. Цих невтомно пиляли й шпетили з приводу, а частіше — за звичкою, для порядку старомодні матрони-дружини, котрих з віком наздогнали жіночі хвороби. Зазирали дрібні комерсанти, нижні чини, ремісники, сільські дядьки, для яких вільні, без обмежень любощі — дивина й щось незвідане, недосяжне, мов континенти по той бік океану. Тинялися студенти, бідні художники, другорядні актори, а ще — кримінальники всіх мастей, бандити, анархісти чи ті, хто вважав себе революціонером без конкретних політичних поглядів.

Заховатися в Ямі було не складно.

Лиш пересидіти тут погані часи мало кому вдавалося — за місцевістю наглядала поліція. Коли щось не подобалося владі, не тільки Батиєву вулицю, а й усю слобідку активно