Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

Яма могла надійно прихистити — і враз відмовитися від того, кому ще вчора надала покровительство.

Платон Чечель чудово знав тутешні звичаї. Вивчив, коли вів ту справу й нарешті взяв слід убивці-психопата, яким виявилася Полінка Урусова, будь вона неладна сто разів. Ні, Платон не шкодував.

Ретельна робота принесла плоди: з Ямської слободи пішов кількамісячний жах. Вдячність мешканців самого серця київських нетрів дозволила Чечелю знайти притулок у нічліжці, облаштованій хазяїном затрапезного шинку. І всі, і він сам розуміли: сховок тимчасовий, аби перевести подих, дуже скоро доведеться робити звідси ноги, тільки от вирішити куди.

Що ж, усе сталося само собою.

Речей Чечель при собі не мав. Несвіжа сорочка на немитому тілі, жилетка, піджак із дорогої тканини, штани, підтримані помочами й заправлені в брудні чоботи з високими халявами, верблюже пальто, довгий плетений шарф, кашкет. А ще браунінг, мізерна сума грошей і паспорт, дбайливо захований у внутрішній кишені піджака. Платон свідомо залишив увесь нехитрий скарб на квартирі. Казенного помешкання заслужити не встиг, хоч до того йшло. Як приїхав до Києва шукати щастя, винаймав житло і тільки недавно зміг дозволити собі апартаменти поруч із Кадетським гаєм, у дохідному будинку Стрекалових. З окремими їдальнею, спальнею, круглою пічкою-чавункою, ще й з водогоном та ватерклозетом. Обжитися не встиг, відкладав — служба затягнула.

Тепер і не встигне.

Не переселитися б назавжди до тюремної камери.

Вміє Захарченко детально все пояснити.

А сам Платон чомусь не наважився думати в такому напрямку...

Надвір вийшли окремо. Старий сищик, вбраний візником, пішов через шинок. Тутешню публіку складали, крім інших, такі самі «ваньки»[6], один навіть махнув Захарченкові, бо вирішив із п’яних очей — приятеля вгледів. Чечель же гайнув чорним ходом, на прощання вдячно хлопнувши шинкаря по плечу. Той відвернувся, демонструючи: нічого не бачить, не знає, не чує, не скаже, йди собі з Богом, чоловіче добрий. Виринувши на задній двір, у березневу мряку, Платон підняв комір пальта, насунув на лоба кашкет, перетнув дворик, оминувши купку свіжого сміття.

Ступив на розхлябаний тротуар.

Різкий сюрчок почув одразу — і шлях заступив крупний городовий із незмінною шаблюкою при боці. Платон ступив назад, усередині все вкрилося кригою: не встиг, попався, знайшли, прийшли. Та з іншого боку знову засюрчало, мить — вулиця, та де, вся Ямська слобідка потонула в трелях поліцейських свистків.

Перехожі, переважно чоловіки різного віку, котрі зі зрозумілих причин намагалися не афішувати свого візиту в нетрі, пришвидшили кроки. Усі вони прийшли по гріх — але зараз воліли розсмоктатися, розчинитися в дощі й тумані, від гріха далі. Боковим зором Платон зачепив двох по різні боки вулиці, їх зупиняли поліцейські для перевірки документів. Крига розтанула. Зітхнув полегшено — не по нього, може, обійдеться. Уже хотів оминути городового, котрий, виглядало, просто трапився на дорозі.

— Е, ану куди!

Кричали до нього. Городовому все одно, керував хтозна-звідки матеріалізований агент у цивільному. Притримуючи круглий котелок на голові, поліцейський для певності схопив Платона за лікоть, розвертаючи до себе, під блякле світло ліхтаря, що теліпався над входом до шинку.

— Та я нічого, ваше благородіє, — пролебедив Чечель, граючи наляканого небораку, навіть дозволив собі бутафорськи затинатися, мовби голос тремтів. — Я просто так, випадково...

— Усі ви тут випадково. — Агент відпустив лікоть, ступив назад, обмацав поглядом. — Хто такий? Пачпорт давай.

Очі остаточно звикли до півтемряви. Платон уже міг добре розгледіти поліцейського. Ні, бачить уперше. Явно новенький, недавно з війська, таким іншої дороги не було, крім як у поліцію, — полюючи на маніяка, Чечель перезнайомився з усіма тутешніми служаками. Його міг упізнати городовий, бо щось знайоме в обличчі майнуло. Проте тут Платон почувався впевненіше: із сищиками вуличні постові контактували мало, більше з філерами.

— Агов, то зі мною!

Усі, і городовий теж, повернулися на Захарченків окрик.

Старий сищик неквапом злазив із передка, недбало кинувши віжки.

Кінь пирхнув, труснув головою, переступив із ноги на ногу, товчучи багнюку.

Захарченко перевальцем посунув до гурту.

— До сраки, хто там з... — почав городовий, намірившись поставити на місце геть знахабнілого «ваньку».

Та Захарченко наблизився, і той миттю поміняв тон. Виструнчився, випнув груди, взяв під козирок.

— Здоров’я бажаю, Іване Макаровичу! Звиняйте, не пізнав. Чого це ви з конякою?

— Не мій. Позичив. Вогником кличуть. — Сищик кивнув у бік коня, мовби знайомлячи з ним присутніх. — Ти ж, Єрмолаєв, мене давно знаєш. А дивуєшся.

— Вам, Макаровичу, гріх дивуватися. Так, питаю. Даруйте, мо’, пізнавати вас тута не вільно. Треба ж було сказати.

— Уже впізнав. Вважай, розсекретив. Нічо, у вас тут, бачу, свій Содом із Гоморрою.

Агент у цивільному кахикнув.

За нього забули, а він тут як не головна, то не остання персона. Захарченка не знає. А отже, подумки сказав собі Платон, усе мудро вирахував. Новенький, не більш як місяць служить. Коли б не більше року — впізнав би Чечеля. Добре, що так. Погано, що особа Івана Макаровича йому нічого не важить.

Легенько відсторонивши Платона, поліцейський виступив на перший план.

— Так що тут коїться, га, Єрмолаєв?

— Винуватий. — Провини в голосі городового не чулося. — Тільки ж той, оце — пан Захарченко, ще раз звиняйте.

Агент стрепенувся, тепер Платон вловив щире зацікавлення.

— Той самий? Іван Макарович? А я, грішним ділом, засмутився — стільки чув про вас, переймався: не матиму честі познайомитися особисто. З усією повагою, Фомічов Лук’ян Дмитрович.

Захарченко не потиснув простягнуту руку — дозволив потиснути свою.

— Давно на службі?

— Перевели з Полтави. Підвищили, так би мовити.

— Мовте, як є, — підвищили. Київ за статусом вищий, синку.

Агент Фомічов із вигляду був старшим за Чечеля років на десять. Але, схоже, для старого сищика всі, з ким говорив, лишалися синками. Платону стало ще легше: сприймав таке звертання винятково на власний рахунок, як визнання недосвідченості.

Свистки не вгавали.

— З якої оказії гармидер? — спокійно запитав Захарченко. — Чи для порядку?

— І для того, — погодився Фомічов. — Хоча зараз шукаємо революцію.

— Знову бомбисти бешкетують? То ж не поліції парафія.

— Сам дивуюся. Тільки ви, Іване Макаровичу, краще за мене знаєте, як воно буває. Жандарми в такі клоаки полізуть лише в крайньому разі. Зайве чобіт не бруднитимуть. Охранка, знаєте,