Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

Стоячи в чужій кімнаті серед дорогих речей та придивляючись для себе вбрання, Платон не міг позбутися відчуття приниженості. Навряд чи господар маєтку збирався принизити його, тим більше Нікола, який мав тут певну владу, що дозволяла розпоряджатися майном хазяйського сина. Навпаки, він без задньої лихої думки виділив гостеві блага з панського плеча, й у очах мешканців жест був природним та в межах пристойності. Жоден із них не думав і надалі навряд перейматиметься, як сприйме це обдарований. Уже вирішено: Чечель працюватиме на фон Шлессера й виконає доручення, суть якого не до кінця зрозумів з пояснень Садовського. Отже, матиме на час виконання роботи статус вищий, ніж служка Нечипір та інша прислуга, — але все одно нижчий, ніж якби був поліцейським, який виконує службовий обов’язок.

Через обставини непереборної сили Платон опинився в золотій клітці. Ніби вільна людина — і водночас у добровільному полоні, звільнення з якого означає позбавлення захисту, статус поза законом, неминуче ув’язнення й арештантську роту.

Зрештою, вирішив Чечель, його кумир Іван Захарченко не гребував перевдяганнями й маскарадом. До практики перевтілень Платон лиш збирався вдатися по службі. Тепер про поліцію можна забути, але міняти одяг і вдавати з себе когось задля досягнення результату — чом би й ні. Саме час, тим більше коли мимоволі змушений переховуватися ще й від присланих із Петербурга гончаків.

Платон рішуче роздягнувся до білизни. Кальсони й спідню сорочку в останній момент залишив на собі. Краще хай їх поперуть. Вбирати чуже спіднє, хай навіть давно не ношене, — цю межу він ще не готовий був переступити.

Двадцять хвилин.

У великому дзеркалі Платон бачив денді в лакованих туфлях, трохи мішкуватому піджаку, штанях такого самого фасону, як на Ніколі, і легковажній картатій жилетці. Шию обвивала хустка стриманих тонів. Ще більш легковажним Чечеля робили вуха — предмет підліткових кепкувань, через які, власне, він і затявся стати найкращим на весь світ поліцейським.

У двері постукали.

— Прошу. — Платон кинув на себе останній критичний погляд, поправив хустку.

На порозі виник Нікола.

— О, зовсім інша справа, — оцінив. — Навіть людина зовсім інша. Ходи, хазяїну не терпиться.

Розділ 5

Банкрут п’є краплі

Сам господар сидів на великому ліжку, підпертий під спину кількома подушками. Край пухової ковдри сягав грудей, відкриваючи старого барона тільки до половини. Платон мав змогу побачити важкий гаптований халат, у який хазяїн загорнувся і в якому, хтозна, міг навіть спати. У будинку відчувалася прохолода, хоч Чечель помітив каміни й припустив наявність власного парового опалення.

У подібних маєтках напевне все є.

Барон мав вигляд змарнілий та втомлений. Але перше враження ставив під сумнів гострий погляд з-під краю ковпака, насунутого до чорних густих брів. На ліжку сидів породистий аристократ з поважним родоводом, і вже саме це зобов’язувало його триматися гордо, навіть зверхньо, і вимагати до себе особливого ставлення.

Господар маєтку належав до тих людей, чия присутність мимоволі бентежить і змушує шануватися, стежачи за язиком.

— Хотів би я, аби мій син так одягався. — Голос барона був хрипким, мовби застудженим. — Не буде пуття з моїх дітей, ось у чому річ.

— Краще промовчу, — відповів Платон стримано. — Не знаю, чи мушу взагалі щось на таке казати.

— Не мусите, — легко погодився фон Шлессер. — Але мусите. Ви, пане Чечель, тут насамперед через моє родинне горе. Нікому спадок передати. Троє дітей — і жодному не вірю. Всі хочуть позбавитися моєї Марії. Її люблю, і ще ось його, — кивок у бік Ніколи. — Відпочинь, свою справу зробив. Нащо тобі знову слухати, ти все сам знаєш. Залиш нас, Нікі, залиш.

Садовський чемно схилив голову, вийшов. Барон жестом запросив гостя сісти навпроти, пововтузився, вмощуючись зручніше.

— Як бажаєте, можете пригоститися. Там, на столику. Лийте, що до душі.

— Трохи згодом. Спершу вас послухаю.

— На тверезу голову розмова не піде. Але хай, може, ви й праві. Нікі сказав, вас рекомендував Захарченко.

— Саме так.

— Ось третя особа, варта моєї довіри. Маю надію, це дасть змогу довіряти й вам, пане Чечель.

— Ви не будете розчаровані, ваша світлосте.

— Мене так називають, — зауважив старий барон. — Язик ламається, коли намагаються вимовити «Альфреде Вільгельмовичу». — Кутик його рота скривився. — Ми все одно перейдемо ближче до моїх справ, та розкажіть трохи про себе. Крім того, що ви служили в розшуковій поліції, нічого про вас не знаю. Нікі тут обмовився — газети писали, ви ніби київська знаменитість. Я газет не читаю, якщо там не пишуть нічого про фінансові справи. Чим ви заслужили славу, пане Чечель?

— Добре робив свою роботу.

— Тобто інші сищики робили її недобре?

Платон відповів не одразу.

— Я провінціал, ваша світлосте. З невеликого містечка Ніжина.

— Батьки дали вам грецьке ім’я. Чомусь тяжію до них. Хоч дітей назвав, як покійна дружина захотіла. Вона, Олександра, найменшою була в родині. Троє старших рано померли, тож вона нашим дітям дала їхні імена.

— Моя матінка на третину грекиня. — Платон не знав, для чого повів про це. — У нас у містечку грецька колонія велика. Ніколи не замислювався, чому саме так хрестили.

— Батьки живі?

— Вчаділи. Уві сні, у власному будинку. Я тоді вже вчився.

— Тому й поїхали, ніщо не тримало?

— Не знаю, як пояснити... Дух тримав. Ніжин — колись полкове козацьке місто, вольності досі десь незримо в повітрі. Тільки мені там тісно, саме через те, якнайбільше волі хочеться.

— Еге, ось вона, зараза — воля. Ви, отже, з бунтарів, — пробурчав барон. — Як мій молодший, Марко.

— Не маю честі знати вашого сина.

— Матимете нагоду познайомитися.

— І хтозна, що вважати бунтарством. Часом так визначають бажання бути собою.

— Хіба можна бути кимось іншим?

— То, як кажуть, філософічне. Хлопчакам на вулиці дуже не подобалися мої вуха. — Чечель торкнуся правого. — У гімназії дражнили. Міг терпіти, бо природа справді нагородила дещо кумедними вухами. Можна завести довге волосся, аби прикривало їх. Тільки ж народ знає, що саме я ховаю. Тому я навчився бити першим.

— А це не у вашій природі.

— Довелося ламати себе.