Суддя та його кат - Фрідріх Дюрренматт
— Я привіз її з Константинополя, — долинув із дивана тихий голос, і Берлах піднявся. — Бачите, Чанц, я вже в пальті, можемо їхати.
— Вибачте, — сказав Чанц, усе ще здивований. — Ви спали і не чули, як я зайшов. Я не знайшов дзвінка на вхідних дверях.
— Там немає дзвінка, він не потрібен. Вхідні двері завжди відчинені.
— І коли вас немає вдома, також?
— І коли мене немає вдома, також. Це завжди інтригує, коли повертаєшся додому і не знаєш, вкрадено щось чи ні.
Чанц засміявся і взяв до рук змію з Константинополя.
— Одного разу мене нею мало не вбили, — іронічно зауважив комісар, і тільки після цього Чанц зауважив, що голова змії — це ручка, а її тіло має гостроту леза. Він вражено розглядав орнаменти, які прикрашали цю страшну зброю. Берлах зупинився біля нього.
— Будьте мудрими, як змії, — сказав він і довго й уважно розглядав Чанца. А потім посміхнувся. — 1 ніжними, як голуби.
Потім легко взяв Чанца за плече.
— Я вперше за кілька днів заснув. Клятий шлунок.
— Погано? — спитав Чанц.
— Так, погано, — холодно відповів комісар.
— Вам слід залишитися вдома, пане Берлах. На вулиці холодно і дощ.
Берлах знову подивився на Чанца і засміявся.
— Дурниці, адже потрібно знайти вбивцю. Чи вас би влаштувало, якби я залишився вдома?
Коли вони вже сиділи в машині і їхали вздовж мосту Нюдекбрюкке, Берлах спитав:
— Чому ви не поїхали через Аарегауерштальден до Цолліко-фена, Чанц, це ж ближче, ніж через місто?
— Бо я хочу їхати до Тванна не через Цоллікофен-Біль, а через Керцерс-Ерлах.
— Це незвичний маршрут.
— Не такий уже й незвичний, комісаре.
Вони продовжували подорож мовчки. Повз них пропливали вогні міста. Але коли проїздили через Бетлегем, Чанц спитав:
— Ви колись їздили зі Шмідом?
— Так, і не раз. Він був обережним водієм. — І Берлах із осудом подивився на спідометр, який доходив до поділки десять тисяч.
Чанц трохи збавив швидкість.
— Я одного разу їхав зі Шмідом. Страшенно повільно. Пригадую, що він якось дивно називав свою машину. Він вимовив це слово, коли заправлявся. Не пам'ятаєте, що це було за ім'я? Ніяк не можу пригадати.
— Він називав свою машину синім Хароном, — відповів Берлах.
— Харон — це з якогось грецького міфу, я не помиляюсь?
— Харон возив мертвих до підземного царства, Чанц.
— У Шміда були багаті батьки, і він вчився в гімназії. Мої не могли собі цього дозволити. Тому він знав, хто такий Харон, а я не знаю.
Берлах сховав руки в кишені і знову зиркнув на спідометр.
— Це правда, Чанц, — сказав він. — Шмід був освіченим, знав греку і латину, у нього було велике майбутнє, бо він мав диплом, але я би все ж скинув швидкість до ста.
Відразу після того, як минули Гюмменен, машина різко загальмувала біля заправки. До них підійшов чоловік, маючи намір обслужити.
— Поліція, — сказав Чанц. — Нам потрібна інформація.
Вони бачили нечіткі контури зацікавленого і трохи наляканого обличчя, яке нахилилося до машини.
— Чи не зупинявся біля вас близько двох днів тому водій, який називав свою машину синім Хароном?
Чоловік здивовано похитав головою, заперечуючи, а Чанц вів далі:
— Ми хотіли б поспитати у всіх.
На заправці у Керцерсі теж ніхто нічого не знав.
Берлах пробурчав:
— Те, що ви робите, не має жодного змісту.
В Ерлаху Чанцові пощастило. Там йому сказали, що бачили одного такого в середу ввечері.
— От бачите, — сказав Чанц, коли вони біля Ландерона повернули на дорогу до Ноєнбурга-Біля. — Тепер ми знаємо, що в середу ввечері Шмід їхав через Керцерс-Інс.
— Ви переконані? — спитав комісар.
— Я ж дав вам стовідсотковий доказ.
— Доказ справді неспростовний, але що це дає вам, Чанц? — спитав Берлах.
— Так воно вже буває. Усе, що ми знаємо, може згодом допомогти, — відповів Чанц.
— Ви знову маєте рацію, — мовив Берлах і подивився в бік озера. Дощ припинився. Після Нойвевілля озеро вже можна було розгледіти крізь туман. Вони в'їхали до Лігерца. Чанц вів машину повільно, шукаючи поворот на Ламбуен.
І от машина видерлася поміж виноградниками. Берлах відчинив вікно і подивився вниз, на озеро. Над островом Святого Петра [3] яскравіло кілька зірок. У воді відбивалося світло, а по озеру плив моторний човен. Берлах подумав, що як на цю пору року пізнувато. Перед ними в глибині лежав Тванн, а за ними Лігерц.
Вони повернули і поїхали до лісу, який бовванів попереду в сутінках. Чанц був трохи невпевний і висловив припущення, що ця дорога може вести і до Шерлеца. Зупинив перехожого і поспитав:
— Ми правильно їдемо на Ламбуен?
— Весь час прямо, а побіля білих будинків на початку лісу повернете праворуч, у ліс, — відповів перехожий у шкіряному піджаку і посвистів своєму білому песику із чорною мордою, який бавився у світлі фар.
— Пінг-Пінг, ходімо!
Вони виїхали
