Суддя та його кат - Фрідріх Дюрренматт

Полковник був ошелешений.

— То ви з поліції? — сказав він. — Це вже зовсім інша річ.

Радник попросив вибачити його, бо сьогодні був обід у турецькому посольстві, після обіду його обрали головою «Об'єднання швейцарських лицарів», а після всього цього йому ще довелося підняти почесний кубок у кнайпі, де збирається Товариство гельветів [6]. Окрім того, вранці він був на позачерговому скликанні фракції своєї партії, а тепер ось цей прийом у Ґастманна, на який запрошено всесвітньо відомого піаніста. Він страшенно втомився.

Берлах ще раз спитав, чи могли б вони побачити пана Ґастманна.

— А що ви хотіли від Ґастманна? — поцікавився фон Швенді. — Що він має спільного із убитим лейтенантом поліції?

Минулої середи Шмід був у нього в гостях, а дорогою додому його вбили.

— Ось вам, будь ласка, і перші неприємності, — відповів фон Швенді. — Все через те, що Ґастманн запрошує всіх підряд, а потім починається ось таке.

Він замовк і замислився.

— Я адвокат Ґастманна, — врешті продовжив він. — Але чому ви прийшли саме цієї ночі? Можна ж було принаймні зателефонувати.

— Ми щойно довідалися про зв'язок убивства із Ґастманном, — пояснив Берлах.

Але полковник і далі виглядав невдоволеним.

— А що трапилося з псом?

— Він кинувся на мене, і Чанц змушений був вистрелити.

— Тоді все гаразд, — досить привітно сказав фон Швенді. — Із Ґастманном зараз справді неможливо поговорити, навіть поліція мусить часом рахуватися із певними світськими формальностями. Я завтра приїду до вас і ще сьогодні переговорю із Ґастманном. У вас часом немає фото Шміда?

Берлах витяг із портмоне фотографію і дав її фон Швенді.

— Дякую, — сказав радник, кивнув і пішов до будинку.

Берлах і Чанц знову опинилися самі перед заіржавілими ворітьми саду, у будинку нічого не змінилося.

— Проти національного радника нічого не вдієш, — сказав Берлах. — А якщо він, окрім того, ще й полковник і адвокат, то це три чорти в одному тілі. Ось ми застрягли на місці з нашим вбивством і не можемо нічого зробити.

Чанц мовчав і напружено думав. Потім сказав:

— Дев'ята, комісаре. Мені здається, що зараз найкраще було б поїхати до дільничного поліцейського Ламбуена і поговорити з ним про цього Ґастманна.

— Хороша ідея, — відповів Берлах. — Так і зробіть. Спробуйте з'ясувати, чому в Ламбуені нічого не знають про візит Шміда до Ґастманна. А я піду до невеличкого ресторану поблизу міжгір'я, щоб задобрити чимось свій шлунок, і зачекаю на вас там.

Вони повернулися до машини тією ж стежкою. Чанц завів мотор, і за кілька хвилин вони були вже в Ламбуені.

Поліцейський сидів у кнайпі за одним столом із Кленіном, який приїхав із Тванна. Вони розмістилися трохи осторонь інших відвідувачів, мабуть, їм потрібно було поговорити. Поліцейський Ламбуена був невисоким, товстеньким і рудим. Його звали Жан Р'єр Шарнель.

Чанц підсів до них, і невдовзі їхня недовіра до бернського колеги розтанула. Шарнелеві не подобалося лише те, що замість французької йому доводилося говорити німецькою, якою він володів значно гірше. Вони пили біле вино, і Чанц замовив до нього хліб і сир. Він не сказав, що вони побували у Ґастманна, а запитав, чи мають його колеги вже якийсь слід.

— Ні, — сказав Шарнель, змішуючи німецькі слова з французькими. — Ніякого сліду вбивці. Поки ще нічого не знайшли.

На його думку, єдиним підозрюваним у всьому селі може бути хіба що пан Ґастманн, він купив будинок Рольє, і до нього завжди приїздить багато гостей, а в середу він влаштував великий прийом. Але Шміда серед них не було. Ґастманн навіть не чув такого прізвища.

— Non, Шміда у Ґастманна не було, це аж ніяк impossible. Зовсім неможливо.

Чанц вслухався у цю суміш двох мов і відповів, що варто було б також спитати в інших гостей, які того дня були у Ґастманна.

Кленін вже так і зробив, поговоривши із одним знайомим письменником, який живе у Шернельці над Лігерцом, той письменник був у середу у Ґастманна. Він також нічого не знає про Шміда, не чув такого прізвища і гадає, що навряд чи хоча б один поліцейський коли-небудь бував у Ґастманна.

— Отже, письменник, — сказав Чанц і наморщив чоло. — Доведеться поговорити з цим типом особисто. З літераторами справа завжди виглядає сумнівно, але з цим гіперосвіченим я ще впораюся.

— Хто він такий, цей Ґастманн? — спитав він потім.

— Дуже багатий мсьє, — захоплено відповів поліцейський Ламбуена. — Грошей і кури не клюють. Аристократ. Він давати королівський чайові моя наречена, — і він гордо показав на кельнерку. — Але не тому, що вона подобатися йому. Impossible.

— А чим він займається?

— Філософ.

— Що ви маєте на увазі, Шарнель?

— Багато думати, нічого не робити.

— Але ж він мусить якось заробляти гроші?

Шарнель похитав головою.

— Він не заробляти гроші, він мати гроші. Він платити податки за весь Ламбуен. Це досить. Ґастманн найкращий у весь кантон.

— Виглядає, що ми мусимо-таки ґрунтовно допитати цього Ґастманна, — вирішив Чанц. — Я завтра поїду до нього.

— Увага на його пес, — застеріг Шарнель. — Він має дужий небезпека.

Чанц підвівся і поплескав поліцейського з Ламбуена по плечу.

— Не хвилюйтеся, йому я вже якось дам раду.

Уже була десята, коли Чанц попрощався із Кленіном та