Суддя та його кат - Фрідріх Дюрренматт
У ресторані над ущелиною Берлаха вже не було. Шинкарка сказала, що він пішов звідси ще півгодини тому в напрямку Тванна. Випив лише келишок горілки і витратив на це не більше п'яти хвилин.
Чанц розмірковував над тим, що надумав старий, але роздуми тривали недовго, бо вузька вулиця вимагала зосередження. Він проїхав міст, на якому вони перед тим чекали, а потім спустився до лісу.
Там довелося пережити дивну і трохи моторошну пригоду, яка змусила його замислитися. Він їхав швидко, і раптом у нього перед очима з глибини темряви зблиснула поверхня озера — нічне дзеркало посеред білих скель. Напевно, він уже доїхав до місця скоєння злочину. Тут від скелі відокремилася темна постать і махнула, зупиняючи машину.
Чанц мимохіть зупинився, хоча тут же пошкодував про це, бо нараз його пройняла думка, що зараз із ним відбувається те самісіньке, що і зі Шмідом незадовго до вбивства. Він сягнув до кишені пальта і схопився за револьвер, холодний доторк якого заспокоював. Постать наблизилася. Тепер Чанц розгледів, що то був Берлах, але це не зняло його напруги, навпаки, він зблід від потаємного жаху, не усвідомлюючи причини свого переляку. Берлах нахилився до нього, і вони втупилися одне одному в очі, здавалося, це тривало багато годин, хоча насправді йшлося про якісь секунди. Ніхто з них не вимовив ні слова, а їхні очі були кам'яними. Тоді Берлах сів у машину, а Чанц забрав руку з револьвера.
— Їдь далі, Чанце, — сказав Берлах, і його голос звучав байдуже.
Чанц здригнувся, почувши, що вони перейшли на «ти», відтепер комісар звертатиметься до нього тільки так.
Берлах перервав мовчанку аж після того, як проїхали Біль, і поцікавився, що Чанц дізнався в Ламбуені, «здається, ми зрештою будемо змушені називати це гніздо по-французьки».
Він нічого не сказав на переконаність Шарнеля і Кленіна в тому, що вбитий не міг відвідувати Ґастманна. А із згаданим Кленіном письменником із Шернельца виявив бажання поговорити.
Чанц розповідав жвавіше, ніж завжди, радий, що мовчанку завершено, а крім того хотів заглушити своє дивне збудження. Та вже після Шюпфена обоє знову замовкли.
Кілька хвилин по одинадцятій машина зупинилася біля будинку Берлаха в Альтенберзі, і комісар вийшов.
— Ще раз дякую тобі, Чанц, — сказав він і потиснув підлеглому руку. — І хоча незручно про це говорити, ти врятував мені життя.
Він ще трохи постояв, дивлячись услід машині, яка від'їжджала на великій швидкості. Зараз він може їхати, як хоче.
Комісар зайшов до свого незачиненого будинку. У залі з книгами сягнув рукою до кишені пальта, витягнув зброю і обережно поклав поряд із змією на письмовий стіл. Це був великий важкий револьвер.
Потім поволі зняв зимовий плащ. З-під плаща визирнула його ліва рука, обмотана товстою тканиною на манер, як це роблять дресирувальники псів.
Наступного ранку досвідчений комісар подумки готував себе до неприємностей, що їх він називав тертям із Лютцом.
«По суботах завжди відбувається одне і те саме, — думав він, крокуючи вздовж Альтенберзького мосту. — Службовці скрегочуть зубами через своє нечисте сумління, бо за цілий тиждень знову не зробили нічого путнього».
Він був убраний у парадний чорний костюм, бо о десятій збирався на похорон Шміда. Не мав шансів уникнути цієї церемонії, і саме це найбільше його дратувало.
Кілька хвилин по восьмій з'явився фон Швенді, але не до Берлаха, а до Лютца, якому Чанц уже встиг повідомити, що трапилося минулої ночі.
Фон Швенді належав до тієї ж партії, що і Лютц. Об'єднання незалежних консервативних соціалістів-лібералів. Він підтримував Лютца і допомагав рухатися по кар'єрних щаблях, а після банкету, організованого на закінчення одного із закритих зібрань правління, перейшов із ним на «ти», хоча Лютца і не обрали до Великої ради. Як пояснював фон Швенді, у Берні неможливо собі уявити народного представника із іменем Люціус.
— Це нечувано, шановний Лютце, — почав він, щойно його огрядна фігура з'явилася у дверях. — Те, що виробляють твої люди із кримінальної поліції Берна. Застрелили пса мого клієнта Ґастманна. Пес рідкісної породи, привезений із Південної Америки. Через них не було змоги навіть послухати піаніста, всесвітньовідомого віртуоза Анатоля Краусгаар-Рафаелі. Цей швейцарець зовсім невихований, не має світських манер, позбавлений європейського способу мислення. Йому допоможуть хіба що три роки рекрутської школи.
Лютцеві була неприємною поява колеги по партії, він трохи побоювався його обурених тирад і запропонував фон Швенді сісти.
— Ми провадимо надзвичайно складне розслідування, — несміливо виправдався Лютц. — Та ти і сам про це знаєш. Молодого поліцейського, який веде справу, за швейцарськими мірками можна вважати досить талановитим. А старий комісар, що був із ним, уже своє відслужив, тут я цілком згоден. Мені дуже прикро з приводу смерті рідкісного пса, я сам дуже люблю собак і обов'язково покараю винних. Проблема полягає в тому, що люди переважно не мають найменшого поняття про криміналістику. Коли я згадую Чикаго, то наша ситуація видається мені безнадійною.
Він зупинився, збитий з пантелику важким, мовчазним і нерухомим поглядом фон Швенді, який дивився на нього впритул, не відводячи очей, а потім ще більш невпевнено продовжив, що мусить знати, чи убитий у середу був у гостях