Суддя та його кат - Фрідріх Дюрренматт
— Пан Шмід напевно у тропіках, правда, пане Берлах? — поцікавилася пані Шьонлер, якій явно кортіло дізнатися побільше. Берлах злякався:
— Ні, ні, він не у тропіках, радше в горах.
Пані Шьонлер зробила круглі очі і сплеснула руками.
— Господи, в Гімалаях?
— Десь там, — відповів Берлах. — Ви майже вгадали.
Він зазирнув до теки на письмовому столі і відразу ж затиснув її під пахвою.
— Ви знайшли те, що повинні надіслати панові Шміду?
— Так, так, знайшов.
Він ще раз озирнувся, але цього разу вже не затримував погляду на краватці.
— Він найкращий пожилець із усіх, хто у нас мешкав. Ніколи не траплялося жодних історій із жінками чи чогось подібного, — сказала пані Шьонлер.
Берлах пішов до дверей.
— Час від часу я посилатиму когось або приходитиму сам. У Шміда тут зберігаються важливі документи, і, можливо, вони будуть нам потрібні.
— А чи отримаю я від пана Шміда листівку з-за кордону? — поцікавилася пані Шьонлер. — Мій син збирає поштові марки.
Але Берлах звів брови до перенісся і насуплено подивився на пані Берлах.
— Гадаю, навряд, під час таких ділових поїздок переважно не надсилають ніяких листівок. Це заборонено.
Пані Шьонлер знову сплеснула руками, цього разу розчаровано.
— Що тільки не забороняє ця поліція!
Берлах вийшов дуже втішений, що нарешті вирвався з цього будинку.
Він був глибоко занурений у свої думки, тож пообідав не як завжди, у «Шмідштубе», а в ресторані «Театральний». Там він уважно гортав теку, взяту з помешкання Шміда, а після другої повернувся на своє робоче місце, де його вже очікувало повідомлення про те, що мертвого Шміда привезли із Біля. Але він відмовився від останнього візиту до свого колишнього підлеглого, бо не любив мерців і прагнув залишати їх у спокої. Від візиту до Лютца він би теж радо відмовився, але такої можливості не було. Тому замкнув папку Шміда у своєму письмовому столі, не переглядаючи її вмісту ще раз, запалив сигару і пішов до кімнати Лютца, добре знаючи, як той щоразу дратується, коли Берлах дозволяє собі палити в кабінеті керівництва. Тільки одного разу, багато років тому, Лютц дозволив собі зробити зауваження, але Берлах тільки відмахнувся від нього рукою, відповівши, що він десять років палив у кімнатах своїх начальників у Константинополі. Доконечна неможливість перевірити цей факт надавала зауваженню ваги.
Доктор Люціус Лютц зустрів Берлаха знервовано, бо, на його думку, у справі ще нічогісінько не було зроблено. Лютц запропонував підлеглому крісло біля свого письмового столу.
— Із Біля ніяких новин? — спитав Берлах.
— Поки що ніяких, — відповів Лютц.
— Це дивно, — сказав Берлах. — А вони ж там працюють як бджоли.
Берлах сів і неуважно зиркнув на картини Траффелета [2] на стінах, кольорові малюнки пером, на яких часом під командуванням генерала, а часом і без нього марширували солдати під великим прапором, що майорів на вітрі.
— І ось ми з вами вкотре пересвідчуємося, — почав Лютц. — Вкотре з острахом спостерігаємо, що у криміналістики в цій країні ще молоко на губах не обсохло. Я багато до чого звик у цьому кантоні, але коли цілком спокійно реагують на вбивство лейтенанта поліції, так, ніби це найзвичайніша у світі річ, такий випадок виставляє компетентність сільської поліції в особливо непривабливому світлі. Я досі перебуваю під глибоким враженням від цього.
— Заспокойтеся, пане Лютц, — відповів Берлах. — Наша сільська поліція підготована до виконання своїх обов'язків не гірше, ніж чиказька, і ми знайдемо того, хто вбив Шміда.
— Ви когось підозрюєте, комісаре Берлах?
Берлах довго дивився на Лютца, а потім сказав:
— Так, докторе Лютц, у мене є підозрюваний.
— Хто?
— Цього я не можу вам сказати.
— Це цікаво, — сказав Лютц. — Я знаю, комісаре, що ви завжди ладні виправдати будь-які помилки в застосуванні сучасних методів розслідування. Але не забувайте, що час не стоїть на місці і не зупиниться навіть задля найвідомішого криміналіста. У Нью-Йорку та Чикаго я бачив злочини, про які ви тут, у нашому любому мирному Берні, не маєте найменшого уявлення. І ось убито лейтенанта поліції, це певний знак того, що навіть тут, у будівлі, яка символізує державну безпеку, не все гаразд. Тепер ми просто зобов'язані діяти рішуче.
Берлах відповів, що так він і робить.
— Гаразд, — відповів Лютц і закашлявся.
На стіні цокав годинник.
Комісар обережно притиснув ліву руку до шлунку, а правою загасив сигару в попільничці, яку поставив перед ним Лютц. Берлах сказав, що вже досить давно почуває себе не дуже добре, і лікар висловлює стурбованість. У нього часто болить шлунок, тому він просив би доктора Лютца призначити йому заступника у справі Шміда, який міг би допомогти в розслідуванні. Сам Берлах хотів би провадити цю справу з-за письмового стола. Лютц не мав нічого проти.
— Кого б ви хотіли в заступники? — спитав він.
— Чанца, — відповів Берлах. — Він ще у відпустці, у Бернських Альпах, але можна його викликати.
— Цілком з вами згоден. Чанц належить до тих, хто завжди намагається бути в курсі останніх досягнень криміналістичної науки.
Після цього він повернувся до Берлаха спиною і почав розглядати двір сирітського притулку, по якому бігало повно дітей.
За мить Лютца нараз охопило нестримне бажання подискутувати з Берлахом про
