Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

Апаш мав рацію. Не буває колишніх поліцейських. Є люди, котрі виконують їхню роботу, уже не служачи в поліції. Як от старий сищик Захарченко. Але навіть легенда київського розшуку дозволяв собі просто так, для гарної компанії, мило й задушевно розмовляти з тими, кого не пускають у пристойне товариство. Можливо, з віком і для Платона щось зміниться, він готовий був визнати й погодитися з цим. Та поки змін у поглядах немає, він не заведе дружби з кримінальником.

І не стане ні про що домовлятися з ним.

Виняток — короткий союз, якщо того вимагає ситуація.

І то — тримати союзника на відстані.

Але поки чоловіки були голими в лазні, це їх зрівняло. Одяг тим часом вичистили, навіть попрасували, де треба. Тож Чечель повернувся на квартиру до Захарченка, ніби нічого не сталося. Вказував на бурхливі події хіба невеличкий синець біля ока — Платон і незчувся, коли Апаш встиг його так прикласти. Через те довелося викладати Захарченку всю романтичну історію.

— Дивно якось, — сказав Платон, завершивши.

— Нема чому дивуватися, — буркнув старий сищик. — Ви собі думаєте: ох, який молодець, вправно працював, швидко в гору пішов. Що впав і вдарився — бува з кожним. Тільки ви, Платоне Яковичу, замало вивчили ту публіку. Часу не мали, ясна річ. Аби зналися з ними довше, то почули б і побачили, наскільки такі ось апаші бувають сентиментальні. Трапляється, душогуб — пробу ставити нема де. Такий уже затятий, каторга вічна не виправить, не перекує. А закрутив роман — дай Боже нам із вами колись подібне пережити. Чи навпаки, не дай Боже. Бо голову загубити дуже легко з цим усім. Втрачають голови, ох, втрачають.

— Хіба їм емоцій мало?

— Бачте, таких не вистачає. Одне діло — дівку-маруху[42]в борделі товкти. Вона йому за його гроші у вічному коханні поклянеться, ще й сльозу пустить. Брехня то, Платоне Яковичу. Ви знаєте, я знаю, та й вони не дурніші за нас — теж знають. Випадок, як от у Сави Апаша з вашої Марією, чорною вдовою, — інше. Вона ж йому недоступна, розумієте? Жінка з вищого світу, у якому такий апаш собі місця за всі гроші світу не купить. Через те свята — не відштовхнула, як дізналася, хто він. Отут вірте: Апаш за неї справді готовий покласти як не життя, то здоров’я напевне. Треба буде — у тюрму заради Марії піде.

— То я маю союзника?

— Не знаю поки, як вам це допоможе. Але в цій історії маєте. За однієї умови.

— Умови?

— Пальцем об палець не вдарить Сава Бережний заради вас і чогось вам потрібного. А заради Марії готовий щось робити, в тому числі — дурниці.

— Дурниці? Які саме?

— Зробить — знатимемо. — Захарченко розгладив вуса. — Давайте, Платоне Яковичу, повечеряємо. Сам не готую, мені з ресторації носять. А якби й не носили, ви, пардон, не та компанія, з якою нині треба ходити в київські ресторани. Не ображайтесь.

— Та звісно. — Чечель не образився. — Я взагалі поїхав би краще.

— А я б вам радив лишитися. Випити чарку-другу. Закусити гарненько й поспати он там, на отоманці. Ранок мудрішим буде. У маєтку ви зараз навряд чи потрібні. Самі ж кажете: роз’їхалися всі. Ті, хто лишився, у справах по маківку. Все ж таки господар помер, несподівано, наче шторм навалився.

Захарченко вголос сказав те, про що Платон уже думав.

Тому не сперечався.

Розділ 21

Любов сільського поштаря

Київська губернія, Бородянська волость,

маєток Шлессера

Коли Чечель ранком повернувся в замок, зрозумів — ніхто тут не перейнявся його відсутністю. Зреагував хіба Карло. Кинувся з гавкотом на автомобіль, відтягнув дога садівник. Пес іще й не давався, пручаючись і вигинаючись усім тулубом.

У гаражі Платон не побачив «кадилака», і говіркий механік Юхим Дрозд пояснив: забрав машину пан Садовський. Ще вчора по обіді подався до Києва, не вертався, попередив: лишиться в місті на якійсь час. Навіщо — не сказав, що не здивувало Платона: управитель, на котрого раптом навалилася гора справ, не звітуватиме про їхній перебіг звичайному шоферу. Навіть аби справ було стільки, скільки завжди, Нікола не обговорював би їх із челяддю.

Марія була в себе.

Платон вирішив поки що не говорити з нею. Але вдова думала інакше: він тільки встиг перевдягнутися, скинувши дещо обридлий одяг автомобіліста, а вона вже стукала в двері. Не шкреблася — поводилася впевнено, по-хазяйськи. У замку не було тих, на кого доводилося сторожко озиратися. Окрім неї, тут узагалі не лишилося нікого з панів.

— Думала, ви втекли, — мовила Марія замість привітання.

— Викравши для того ваше авто, — не без іронії додав Платон.

— А вам нема чого втрачати. Ви ж недарма розказали про Полінку Урусову.

— Розказав, бо ви дуже просили. Навіть наполягали, Маріє Данилівно.

Вона носила жалобу. Чечель чимдалі гнав думку, якою привабливою робить цю жінку чорний колір, та вона постійно верталася, не давала спокою, бентежила. Марія не пропустила повз увагу його погляд, розправила невидимі складки на сукні, повільно, одна за одною, стягнула тонкі темні прозорі рукавички.

— Але ви повернулися.

— Я не збирався тікати. У Києві затримали ваші справи. — Він уже передумав стримуватися. — Мав учора сумнівну приємність познайомитися з таким собі Савою Бережним. Ваш давній прихильник. І ви це знайомство зі зрозумілих мені причин від людських очей старанно ховали.

Якщо Марія й здивувалася, то, на відміну від Апаша, змогла вправно приховати подив.

— Цікаво. Жінка, проти якої гуртуються всі, просить про допомогу чоловіка, якого вважає своїм товаришем по нещастю. Жінка вірить, що чоловік її зрозуміє й допоможе. Замість того чоловік порпається в минулому жінки й витягує на світ Божий те, чим вона зі зрозумілих причин не може хвалитися. Хоча, Платоне Яковичу, мені нема в чому собі дорікнути. Ви ж зустрілися з Апашем. Навіть отримали від єдиного мого щирого шанувальника дещо на згадку. — Вказівним пальцем вона вказала на синець. — Він напевне сказав те саме, що скажу я. Так, у нас був короткий бурхливий роман. Так, я не стрималася, дала волю почуттям і наблизила до себе того, від кого мушу триматися далі. Ми з різних світів, але