Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Це щоб напевне не турбував ніхто.

— Пива зволите? Свіже, а раки ще повзають-с.

— Зволимо пива? — Апаш тицьнув Платона ліктем.

— Неодмінно, — погодився Чечель. — З раками.

Коли їх провели в приміщення з мармуровим басейном і дали спокій, Платон трохи зніяковів:

— Сімейний нумер, Саво Петровичу. Якось воно не тойво.

— Боїшся, що в соломіти запишуть? — реготнув Апаш. — А сам ось щойно просив мене свою сраку поцілувати. Не тушуйся, Плато, тут знають: Апаш по дівках, часом навіть кількох привозять. Але в нас без оргій, усе пристойно.

— Та навряд ти мене сюди задля оргій привіз.

— Апаш тебе привіз, бо ти того хотів.

— Я хотів митися з тобою в бані?

— Ти хотів Апаша бачити. Шукав, знав, де знайдеш. — Бандит скинув черевики, сорочку і штани, лишився у блакитних кальсонах. — Апаш би тебе, Плато, все одно пером приголубив. Тільки спершу ти б Апашу все розказав.

— Що — все?

— Ти ж навіщось шукаєш Апаша. Ти, фараон, якого виперли з поліції, бо запхав носа кудись не туди. Але ти, Плато, молодий, та не зелений. Може, я два роки Київ ваш обходив, бо не хотів тебе дражнити. Ми ж обоє небезпечні. Ти — для Апаша, Апаш — для тебе.

На цьому слові він стягнув кальсони. Тепер стояв перед Чечелем голий. Треноване, мов у циркового атлета, тіло без грама жиру, бугри м’язів, слід від кулі на лівому стегні, два криві потворні шрами — на руці й на спині.

— В одязі помиєшся? — спитав Апаш.

Платон неквапом почав роздягатися.

— Так розумію, ми поговоримо, і ти мене — пером?

— Живи. — Апаш присів на край басейну, опустив ноги в воду, побовтав, примружився, мов кіт на печі. — Ох, добре, добре-добренної... — Ліг на спину, тепер дивився на Чечеля з цього положення. — Ти як знав, чим Апаша взяти. Давненько не мав проти себе когось схожого на справжнього бійця. Ти справжній, Плато. Тому живи... поки що.

— А це як розуміти?

— Як собі хочеш. Апаш має звичку робити дарунки. Так само Апаш може забрати їх назад, коли заманеться. З Апашем, братику, обережно треба.

— Лякаєш?

— Просто говорю. Ти ж мало знаєш про Апаша.

Бандит розпрямив спину, ковзнув у воду, неквапом поплив до середини. Чечель теж роздягнувся, взяв із нього приклад. Тепер вони стояли голі по плечі в теплій воді — один навпроти одного.

— Де Апаш стратив, що зміг привести фараона до себе?

— Я вже не фараон, — нагадав Чечель.

— Ваш брат не буває колишнім. Ти вистежив Апаша. Поліз у пекло, міг згоріти там. Не згорів, бо інакше звали б тебе не Платоном Чечелем.

— Може, досить уже блудити словами, Саво Петровичу?

— Може, й досить. — Апаш набрав повітря в легені, повільно занурився з головою, постояв так трохи, виринув, випустив з рота струменець води. — Напевне, досить. Погралися.

— Я не граюся.

— Апаш уже теж. Кажи, яка потреба.

У двері постукали. Обоє, не змовляючись, дозволили зайти. Банщик укотив скляний візок із пляшковим пивом і тарелем, на якому виклали червоних, гарячих іще раків. Коли нові знайомі знову лишилися самі, Платон заговорив:

— Цікавлять твої зустрічі з Марією.

Нарешті вдалося загнати Апаша на слизьке, збентежити.

Почувши ім’я, округлив очі, мов сталася дивовижа, у яку людство дотепер не вірило. Заговорили звірі, верблюд на очах у всіх проліз крізь вушко голки, чоловік народив дитину, небо опустилося так низько, що можна пальцем торкнутися. Бандит чекав від їхньої зустрічі чого завгодно — але не такого повороту. Настільки здивувався, що навіть не перепитав, про кого йдеться, хоч Марія на світі не єдина.

— Звідки? — спитав коротко й різко.

— Не скажу, — парирував Платон. — Каратимеш винних, будуть трупи. Нікому це не треба, нічого це не змінить. Бо я вже знаю: один із найнебезпечніших бандитів з тих, про кого мені доводилося чути і з ким мав нагоду балакати особисто, підтримує стосунки з жінкою, яка не так давно овдовіла. Утретє, Саво Петровичу.

— До чого ведеш?

— Випиймо пива. Раки вистигнуть. Хряємо.

Чечель відштовхнувся від підлоги, кількома сильними гребками здолав відстань від середини басейну до краю. Підтягнувся, виліз, поляпав босоніж до лавки, де поклали простирадла. Взяв своє, загорнувся, відчувши втіху від доторку чистої, покропленої ароматною трояндовою водою тканини до втомленого тіла. Вмостився в крісло, налив пива у кухоль, з насолодою ковтнув.

Задоволення діставав, відчуваючи перемогу.

Йому вдруге за вечір вдалося повернути події на свою користь.

Тепер Апаш уже не клеїтиме дурня — захоче серйозно говорити.

Вийшло, як думав: бандит виліз, теж загорнувся в простирадло, взяв пиво, кількома спраглими ковтками спорожнив кухоль, не стримався — відригнув. Одразу дрібно перехрестив рота, спритно впорався з найближчим до себе раком, почистивши й по черзі посмоктавши ніжки. Понюхав облуплене біле м’ясо з хвостика, кинув до рота, прожував. Чечель чекав терпляче — і дочекався.

— Марія. Що їй загрожує?

— Спершу — що вас єднає? Що між вами спільного?

— Те саме, що між будь-якими іншими мужиком та бабою.

— Ох ти! Ви коханці? Дружина барона фон Шлессера, спадкоємиця мільйонів, крутить романси з бандитом?

Апаш відповів не одразу. Знову налив пива, тепер пив повільно, смакуючи. Аби не сидіти просто так, Платон і собі впорав чималого рака.

— Гаразд, — мовив Апаш нарешті. — На те ти й нишпорка. Якось пронюхав про таємні рандеву. Хай так. Тільки це не те, що ти подумав. Уже не те.

— Уже? Тобто...

— Вона свята.

Тон бандита невловимо змінився. Поруч із собою Чечель ураз побачив дорослого закоханого чоловіка. Від таких, як Апаш, подібного не чекав. Звісно, усі люди мають почуття. Просто при Платонові жоден ще отак не проявлявся.

— Святих не буває. Серед живих — так напевне.

— Значить, вона буде першою. І для Апаша — буває. Не вірив, сам не чекав від Апаша.

Чечель поставив кухоль на столик.

— Гриць Вовк. Тип із вовчою пащею, вбивця. Два роки тому ви були разом. Марія описала його як убивцю свого другого чоловіка. Під час нападу вона чомусь вижила, хоча свідків