Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Чим цікавішим?

— Уперше за багато років за мене хтось щиро заступився — не бажаючи мати нічого взамін. Здогадуюсь про ваше враження від нього. Але коли Апаш прийшов і зізнався, що заради мене вбив негідника, я бачила перед собою не того, кого бачите ви та всі, хто мріє зловити його й покарати. Це була дитина, Платоне Яковичу. Велика дитина, яка хоче зробити щось хороше, а бажання виливається в поламану іграшку, розбитий горщик... З тих незграбних маленьких велетнів, котрі палають любов’ю до котяток і, міцно обіймаючи, душать їх на смерть. — Марія перевела подих. — Зрештою, пане Чечель, на момент нашого з Апашем зв’язку я не була нікому нічим зобов’язана. Жалоба за другим чоловіком уже минула, з Альфредом я ще не познайомилася. Я була вільною жінкою.

— Ви вважаєте бандита Апаша своїм другом?

— Радше добрим приятелем. Він усе зрозумів. Навіть коли дав про себе знати після тривалої розлуки і я погодилася на зустріч, він поводився дуже пристойно.

— Наскільки слово пристойно пасує небезпечному злочинцю. Вбивці.

— І менше з тим, — викарбувала Марія.

— Не кажіть тільки, що за вас нема кому заступитися. Апаш заради вас готовий на все.

— Але знайти того, хто вбив Альфреда фон Шлессера, здатні тільки ви. Чи такий, як ви. До Апаша я можу прибігти й попросити захисту, коли раптом родина доможеться свого і мене прийдуть заарештовувати. Або йти за ґрати — або в біга. Тут лише вірний Апаш допоможе.

— Ви справді могли б отак утекти?

— Міркувала. В теорії, Платоне Яковичу. Такий крок насправді означав би повне визнання власної провини і спалення всіх мостів. Довелося б переховуватися. Навіть ваше нинішнє становище краще за моє. Маю на увазі, було б кращим, якби я наважилася стати вигнанкою. Ну, все для себе з’ясували? Можу нарешті вважати себе остаточно вільною від ваших підозр?

— Вам, Маріє Данилівно, найкраще зараз — старатися бути на виду. Нікуди не ходити й не їздити самій. Зустрічатися будь із ким хоч би при одному незалежному свідкові.

— Прямої відповіді від вас не варто чекати. — Вдова зітхнула. — Але дякую й за таку. То мені гукнути челядь? Далі говоримо при свідках?

— Челяді про наші стосунки краще не знати.

— У нас уже стосунки? — Її брови стрибнули вгору.

— З вами небезпечно розмовляти. Треба стежити за кожним словом.

— У цьому ми схожі, Платоне Яковичу. Відпочивайте, на обід вас покличуть.

Кивнувши на прощання, вона залишила Платона.

А Чечель так і не знайшов для себе відповіді, чим Марія так притягує чоловіків. Він теж не був винятком, бо після вбивства не мав більше зобов’язань перед Шлессерами й жодним чином до їхніх сімейних чвар був не причетний. І пояснення «лишився та погодився рити далі, бо вибору не мав» — то більше виправдання. Насправді його становище ніяк не змінилося, і забратися з Києва (та де — виїхати з губернії) заважала хіба психологічна вада.

Платон не дуже любив змінювати місця.

Рідний Ніжин, потім — Київ. Більше за свої двадцять шість років нічого не бачив, та й не надто тягнуло. А перебравшись до Києва на навчання, перший рік дуже мучився, звикав до іншого міста довго й болісно. Проте зараз Київ став небезпечним, і Чечель що далі, то більше налаштовував себе на виїзд.

Зміну місця.

Втечу.

Лишився, бо прикипів до Марії, щойно побачив. Тому розумів Апаша. Щоправда, це була не закоханість, яку випинав бандит. Вочевидь жінка добре вивчила себе й опанувала науку, яка не всякому дана. А саме: трималася так, аби в чоловіків виникало непереборне бажання чимось їй допомогти. І помітити жіночій маневр, вловити його міг далеко не кожен.

Платон не назвав би це чарами.

Просто Марія впливала на тих, хто їй потрібен.

Навіть на тих чоловіків, хто, на відміну від нього, має чималий досвід із жінками.

До ночі Чечель нудився.

З Марією побачився за обідом, та розмова не клеїлася. Виявилося, їм немає що сказати одне одному. Тож довелося вимучувати світську бесіду, і зрештою вдова попросила принести собі чай у спальню. Платон же не відмовився від запропонованого коньяку і з сумом зрозумів: ось єдиний засіб забавити себе й не стежити за плином часу.

Йому дозволили ходити всюди, але Чечель не знав, чим допоможе така свобода пересування. Тим не менше по обіді старанно обійшов обидва поверхи. Поруч із великою залою відкрив для себе більярдну, не втримався — взяв кий, зіграв сам із собою партію. Набридло, вийшов і повернув ліворуч. Коридором пройшов у крило, де розмістилися побутові приміщення для челяді. Рухаючись далі, зрозумів: архітектор спланував перший поверх так, аби його можна було обійти по колу. Від кожного повороту вбік ішли невеличкі відгалуження. Ступивши заради цікавості в одне з них, Платон побачив хід до льоху, там же — зроблену відповідно до нової моди холодильну кімнату. Коли вловив кухонні запахи, зрозумів: зайшов у протилежне крило, а за кілька кроків зробив ще одне відкриття: з кухні до обідньої зали вів прямий невеличкий коридор. Прислуга могла приносити страви й забирати порожній посуд, не утруднюючи собі життя ходінням по колу.

Закінчивши огляд, Платон дійшов висновку: архітектор вирішив пограти з простором, переплітаючи його прямими й непрямими ходами. Чия була ідея — хтозна. Але якби він був дитиною, за щастя було б бавитися в такому будинку в хованки. Усередині замок фон Шлессера нагадував невеличку копію середньовічного містечка, точніше його центральної часини: так, як уявляв собі її Чечель, читач старовинних лицарських романів, — адже наживо жодного не бачив. Тут була центральна площа, на звання якої цілком могли претендувати хол, велика зала чи все разом. Довкола — правильно вибудовані вулички. І тут же провулки, прохідні двори, що пронизують та зв’язують між собою містечко, роблячи неможливим життя без них.

І все ж Чечель прогулявся не даремно.

Опинившись у протилежному крилі, поруч із кабінетом Садовського, він зупинився, згадуючи щось важливе, за що зачепився буквально вчора й знову випустив з уваги. Став спиною до дверей кабінету, провів поглядом пряму лінію. Прямої не вийшло, очі вперлися в закуток, таку собі сліпу кишку.

Там — сходи.

Ведуть на другий поверх.

Учора, коли спускалася Варвара...

Аби дістатися сходів від кабінету, треба взяти трохи праворуч — і вийти в хол. За проектом кут зрізали,