Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха
Платон зайняв звільнене місце, поклав на лавку капелюха, розстебнув пальто. Обслужив сам кабатчик: поставив незмінний зелений штоф, полумисок із квашеною капустою, неглибоку глиняну миску драглів, для них поклав ложку. Приготувавшись чекати, Чечель налив собі каламутної, з запаху явно не казенної горілки. Драглями погребував, зате капустою пригостився, закусивши горілку. Скривився, бо до цього напою ніколи не тягнуло, цінував коньяк, любив вино, міг випити міцного пива. Але зовсім не пити не міг — за ним уже стежили не одні очі, у цьому був певен.
Час тягнувся повільно.
Думати Чечель ні про що не хотів, та й думок особливих не лізло.
Хіба додумався, аби швидше рухалося, випити ще раз.
Тільки зібрався — поруч у кабацькій напівтемряві вловив рух, наступної миті навпроти сів невисокий чоловік у котелку, панському пальті з бобровим коміром, гладенько, до рожевого поголеними щоками. Його можна було б назвати аристократом, аби не золотий зуб у роті, неакуратно, не майстрово зроблений.
І кругла біла пляма на лівій зіниці.
— Допоможу, — мовив Митя Більмо, голос виявився на диво тонким.
Чечель не встиг заперечити: новий знайомий сам налив йому чарку й втупився, мов перед ним була екзотична особа на кшталт карлика, людини з шістьма пальцями на руці чи бородатої пані. Платону стало незатишно, але все ж випив. Хекнув, відсунув штоф, тепер між ним і Більмом нічого не стояло.
— Ти за Апаша питався?
— Якщо ти — Митя Більмо.
— Шкода мені тебе, — зітхнув той. — Але сам прийшов. Гайда.
Підвівся, запхав руки в кишені пальта.
Чечель не чекав, що все вийде так просто.
Напруга далася взнаки — у голові не шуміло, зовсім не сп’янів, лиш куражу додалося.
Вийшли чорним ходом.
До них у «Ярі» не було нікому жодного діла.
Як питатиме поліція чи ще хтось — ніхто нікого тут і не бачив сьогодні.
Розділ 19
Джіу-джитсу
орний яр потонув у густих березневих сутінках.Кілька днів тому випав сніг. Тепер засіяв дрібний дощик. Місцевість забудували одноповерховими, рідше — двоповерховими будинками, у новому столітті тут іще не зводили нічого. Тож старі, просілі, зубожілі доми, які не знали навіть кращих часів, світилися вікнами де-не-де з-за погано запнутих завіс. Ліхтарів тут не було ніколи, чужий мусив рухатися брудними вулицями й провулками навпомацки, ризикуючи заблукати. Натомість місцеві чулися рибами у воді, могли ходити Чорним яром навіть із зав’язаними очима.
Але не Платон.
Його зупинили, щойно вийшов за Більмом на задній двір. Підійшли ззаду, схопили за плече, пальто з правого боку проколов гостряк, пробивши одяг і чикнувши шкіру. Нападу чекав, хай не так швидко — і все одно розгубився. Поки опановував себе, обшукали, знайшли револьвер. Накрили очі широкою пов’язкою, туго затягнули. Гостряк забрали, підштовхнули, мало не збивши з ніг. Взяли попід руки з обох боків, кудись повели. Спершу Чечель іще намагався лічити кроки й повороти, та кинув — безглузда морока.
Щойно зупинилися й звільнили очі, кліпнув, проганяючи веселкові джмелі-цятки. Коли призвичаївся, уздрів себе на якомусь зарослому чагарником пустирищі. Звуки вулиці чулися десь далеченько за спиною. Конвоїри товклися ззаду, Більмо тупцяв трохи далі, з чимось вовтузячись. Нарешті впорався, покрутив якимось довгастим предметом.
Ураз чагарі ожили.
З двох боків виступили чотири постаті. Кожна мала в руці такий самий предмет. Один із конвоїрів-босяків, порпаючись у кишені, наблизився до Більма. Наступної миті Платон усе зрозумів: босяк чиркнув сірником, підніс вогонь — і дивний предмет перетворився на ядучий смолоскип.
Інші четверо запалили свої від нього, стали колом.
А потім у світло ступив високий чоловік у довгому чорному плащі й високому циліндрі.
Він рухався, наче лісовий хижак, котрий уже вполював здобич і тепер бавиться, впевнений: жертва нікуди від нього не втече. Руки обтягували чорні рукавички, на ногах — шкіряні чобітки з низькими халявами. Аристократичне обличчя прикрашали тонкі доглянуті вусики.
— Ефектно, — промовив Платон. — Любов до циркових видовищ колись вас згубить.
— Ти живий і бачиш це все, бо Апашу цікаво, — відповів чоловік, трохи розтягуючи слова. — Апаш багато чого бачив у житті, тому не у всяке вірить. Апаш не думав, що Платон Чечель існує в природі. Апаш не вірив, що після Захарченка в Києві залишився сильний розшук.
— Ми не перетиналися наче.
— Апаш чув про Платона Чечеля. Апаш повинен знати, кого треба стерегтися.
— Ти мене боїшся?
— Апаш має зважати на будь-яку небезпеку, — промовив чоловік спокійно. — Якщо про молодого фараона раптом почали забагато говорити й писати, якщо чутки про нього доходять навіть туди, де Апаш оселився, — персона варта уваги.
— Дякую, — гмикнув Чечель. — Це мені лестить.
— Але я знаю також — ти ніхто зараз, Платоне Чечель. Тож ніхто тебе й не шукатиме. Апаш не любить, коли отак приходять і розпитують про нього. Апаш не шукав зустрічі з тобою.
— Ми зустрілися. Я поясню...
— Апаш не хоче тебе слухати. — Розбійник роздратовано тупнув ногою. — Тебе виперли з поліції. Ти хочеш повернутися. Найкращий спосіб — вистежити Апаша, отак ти міркуєш. Тобі за Апаша все спишуть, що б ти там не накоїв. Апаш карає тих, хто пхає носа не туди. На коліна. — Наказав неголосно, буденно, ніби сплюнув.
Чечель не зрушив із місця.
— На коліна, — повторив Апаш.
— Поцілуй мене в сраку. — Платон сам від себе не чекав.
— Апаш почув твоє бажання. Апаш дозволить тобі зробити так перед смертю. Поможіть йому, поставте.
Двоє босяків-конвоїрів, кожен зі свого боку, поклали руки на плечі полоненому.
Натиснули разом.
Той, котрий стовбичив праворуч, підбив ногу під коліном.
Платон присів — але тільки для того, аби краще розвернутися в русі.
Наступної миті плавно ступив убік, розпрямився, стрімко став поруч із найближчим босяком, тут же — зайшов ззаду. Не припиняючи рухатися, дістав правицею підборіддя противника, одразу ж — зафіксував голову в лещата. Не відпускаючи, різко повернув її вбік, бажаючи, аби хруснуло, — і таки хруснуло. Зойкнувши, босяк осів і, коли Чечель
