— Ця альба не з найкращих, та ви добре читали, дочко моя.
— Ви теж, отче, — тепер у голосі Анжели чулося глузування. — Ви б цілком могли виступати разом із жонглерами.
— Ну, звісно! Бачиш, брате Петре, до чого ми дожили? Шляхетні альби читають голодранці на площах!
— А вам не здається, отче, що ви мене ображаєте? — цього разу дівчина не жартувала.
— Я вже казав якось: ви дуже гарна, донно, — настільки ж серйозно відповів італієць. — Ваш голос чистий і благозвучний, самі ви смілива й відважна. Але ви — жонглерка. Я не суддя вам, та якщо б мав право судити…
— То відіслали б мене в монастир до Страшного Суду!
— Брате! Дочко моя! — почувся розгублений П’єрів голос. — Ну що ви сварити!
Я подумки закликав на допомогу Святого Бенедикта й переступив поріг. Вогонь свічки зробив таємне очевидним: порожній казанок посередині, три постаті — дві в білих плащах, одна — в темному. Анжелине обличчя все ще зберігало сліди образи, Ансельм здавався незворушним, а нормандець — трохи зляканим.
— Мир вам, діти мої, — зітхнув я. — Зараз відлучити вас від Святої Католицької Церкви чи трохи згодом?
— І повергнути в геєну вогненну, — сумно відгукнувся П’єр. — Де бути волання, крики й скрегіт зубам…
— Зубів, — я похитав головою. — Ви безнадійний, брате Петре! Отже, не чую благання про пощаду.
— Пощадіть, отче Гільйоме! — відразу ж забубонів П’єр. — Бо не робити я нічого грішного, а лише відносити цій юниці вечерю, щоб не померти їй від голоду.
— Пощадіть, великодушний отче! — у тон йому заґуґнявив Ансельм. — Бо прийшов я до хліва цього, щоб не залишати брата Петра наодинці з юницею, як і велить статут Святого Бенедикта. І не запалювали ми вогню, щоб не бачити її лику, — як, знову ж, наказує наш статут!
— А мене й щадити не треба, — доволі нахабно зауважила юниця. — Якщо ченцям не можна спілкуватися з дівицями, то дівицям спілкуватися із ченцями ніхто не забороняє.
— Відлучу, — вирішив я. — Відторгну негідні члени від тіла церковного…
— …Як паршивих овець від череди, — підхопив Ансельм. — А що, отче Гільйоме, ви можете.
Я присів поруч із П’єром, який мовчазно сопів, укотре прикидаючи, як би на моєму місці вчинив Святий Бенедикт. Нічого путнього на думку не спадало.
— А розмови ми вели безневинні, — вів далі нахаба Ансельм, — навіть душеспасенні, позаяк говорили про переваги любові духовної над любов’ю плотською. І як приклад згубності останньої, читали альбу, яку ви, отче Гільйоме, напевно, чули, стоячи за дверима.
— Ага, — підхопив нормандець. — Ми цеє… душекорисно розмовляти!
— Геть! — не витримав я. — Бігцем! І дивіться — кого спіймаю, їй-Богу, придушу!
Братів ніби вітром здуло. Анжела всміхнулася й, наче нічого й не сталося, сказала добраніч.
…Брат Петро вже щосили похропував. Я відкликав Ансельма вбік і кивнув на ослін.
Італієць знизав плечима:
— Не треба, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що я — людина ще молода, а в моєму віці мирські спокуси особливо згубні. І що я не повинен потурати не тільки своїм слабкостям, але й слабкостям таких смиренних братів, як наш брат Петро. І що читання віршів про любов — недостойне заняття для брата-бенедиктинця…
— Ну-ну, — вставив я, — продовжуй.
— Продовжую, — Ансельм помовчав мить. — А якщо серйозно, то я справді не хотів відпускати брата Петра самого до цієї юниці. І не тому, що вони могли віддатися блуду просто в стійлі…
— Посоромтеся, брате! — не витримав я.
— Соромлюся… Я побоювався іншого. Знаєте, про що вона почала розпитувати, не встигнувши навіть скуштувати юшки?
Він замовк, зважуючи, який справить ефект, та я зрозумів, що знаю відповідь.
— Про справу Жанни де Гарр.
— Так! Її дуже цікавило, що ми тут робимо, — прикидатися ця юниця не надто вміє, їй, певна річ, відомо, навіщо ми прийшли до Артигата.
— І вона сама опинилася тут не випадково.
— Звісно ж! І зустріла першим саме смиренного брата Петра. Сподіваюся, він не встиг їй розповісти чогось важливого. Довелося заговорити про трубадурів і альби… Яка вона все ж таки паскуда!
— Брате Ансельме! — не витримав я.
— А як це ще можна назвати? Вона просить допомоги, просить захисту, а сама…
— Вивідачка, — підказав я. — Так, схоже на те… Знаєш, брате Ансельме, ти зараз чомусь нагадав мені Його Високопреосвященство Джованні Орсіні. Він такий само гарячий.
Хлопця пересмикнуло. Обличчя спотворила гримаса, губи скривилися:
— Ні! Тобто… Чому?
— Ми з ним були знайомі заочно, але мене відразу ж вразили його нерозважливість і безапеляційність. Адже він, як на мене, не така вже й лиха людина — бувають кардинали й гірші. Та коли його понесе… Знаєш, брате Ансельме, Сен-Дені навчив мене багато чого, зокрема й ставити себе на місце іншого — навіть лютого ворога. Ти вважаєш цю дівчину вивідачкою, котра їсть наш хліб і зраджує нас. А хтось, імовірно, вважає нас вивідачами, які прийшли відбирати жертви для вогнища. Може, Анжела думає, що обманює катів.
— Але ж ви…
— Я? Я — ні. Та й ти, здається, не прагнеш підкладати хмизу. Але нас послав Його Високопреосвященство, а його саме понесло… Що про нас думають ці селяни? Ким нас вважає д’Еконсбеф? І, до речі, «чисті» брати теж.
Після моєї зустрічі з братом Пайсом ми жодного разу не говорили з Ансельмом про катарів. Я все не наважувався — й, напевно, даремно.
— «Чисті» брати, — поволі проказав Ансельм, — добре знають, хто такий отець Гільйом. Вони
