— Де Пуаньяк, — кивнув італієць. — Тому сестрі Цецилії й повірили. Адже хто, як не він мав знати! Чоловік — тобто в цьому випадку колишній наречений — підтвердив, а решта сказали, що схожа.
— Так. Цікаво, правда? Пізніше де Пуаньяк від своїх свідчень відмовився, пояснивши, звісно, усе це відьминими підступами. Але тоді ж він її впізнав! Причому єдиний! Батько Жанни сумнівався, мати теж, а він…
— Здається, юшка готова, — замислено промовив Ансельм. — І бачить Святий Бенедикт, я не маю наміру чекати на брата Петра…
Подумавши, я розсудив, що він має рацію.
Наш нормандець цього вечора гуляв зайве довго. Ми дістали ложки й уже збиралися з молитвою взятися до нашої скромної трапези, як за дверима почулися кроки. Зарипіли незмазані завіси.
— А чого? Уже вечеряти? — П’єр здивовано подивився на казанок, потім на нас і зітхнув. — А я думати…
— Ти, брате Петре, не думати, — Ансельм зачерпнув юшку, скуштував і гмикнув. — Могло бути й гірше… Ти, брате Петре, йди дрова рубати. Щоб більше не спізнюватися.
— Брате Ансельме, не позбавляйте себе задоволення, — заперечив я. — Дровами займетеся самі, а брат Петро зараз прочитає нам «Вірую» — вголос і без помилок.
Нормандець зітхнув і скорився. Втім, «Вірую» він знав тепер твердо, й незабаром ми щодуху працювали ложками. Та, дивна річ, П’єр майже не їв і взагалі вигляд мав якийсь дивний. Нарешті, коли в казанку залишалася ще половина, він відклав ложку вбік.
— Брате Петре, щось сталося? — стривожився я.
— Ну… — нормандець почухав потилицю. — Я ходив… Я розмовляв…
— Басконською, — не втримався Ансельм.
— Та по-всякому… Слухати… Вони мені спочатку не вірити… не вірили. Боялися. Вони чужинців бояться. Але я про село з ними говорити, про овець говорити…
Ансельм гмикнув, а я схвально кивнув.
Звісно, хитрість брата Петра в рогожі, але… теж нічого.
— Вони Жанну шкодувати. Хлоп’я шкодувати. Де Пуаньяка лаяти. Сильно лаяти. Він винуватий, вважати.
— Брате Петре! — не витримав я. — Уважніше!
— Вони… вважають… його… винуватим, — зосередився він. — Удову Піо не дуже лають. Я був, де її дім стояти.
Ми з Ансельмом теж ходили на попелище. Борці з поганню спалили не лише будинок, але й усі двірські будівлі, й навіть паркан. У центрі величезної чорної плями височів грубо збитий хрест.
— Демона бояться. Вони його бачити… бачили. Такого, як ми бачили. У горах ходить. У лісі ходить. Біля села ходить.
— Давно? — поцікавився Ансельм.
П’єр замислився:
— Я запитувати. Відповідати так: давно демони тут жили собі. Потім зникли. А років… двадцять… Ні, більше… У той рік, коли велика сарана бути, він знову з’явився. Спершу маленький. Потім вирости…
— Уперше чую, щоб демони росли, — Ансельм здивовано похитав головою. — Хоча, повинні ж вони колись бути, кгм, демонятами?
Важко сказати, чи говорив він серйозно.
Мене зацікавило інше.
— Сарана… Чекайте! Ми тоді були в Аскалоні, до нас приїхав один священик з Кастилії… Двадцять два роки тому!
— Ого! — Ансельм теж збагнув. — У той рік, коли до Артигата приїхав Санксі де Гарр і…
— …І д’Еконсбеф. Напевне, панотець нашого знайомого, одержав Пам’є в ленне володіння тоді ж, — закінчив я. — Отже, одного й того самого року в окрузі з’являються селянин з Басконії, сеньйор і демон…
— Малолітній демон, — уточнив італієць. — Який ріс-ріс, виріс і почав бешкетувати.
Я відклав ложку — їсти перехотілося. Брат Петро, сам того не бажаючи, схопив головне.
Слідство, так само, як і зниклий брат Умберто, припустилося тієї самої помилки — вело розслідування від зникнення Жанни де Гарр.
А ця історія почалася значно раніше — із приїзду до Артигата її батька. А може, навіть ще раніше. Удова де Піо заявила, що багато років служила д’Еконсбефу. Де? Коли? У будь-якому разі, не тут.
— Отче Гільйоме!
Я відірвався від роздумів і подивився на П’єра не без подиву — настільки в нормандця був незвичайний вигляд.
— Отче Гільйоме, нам треба виходити… Нам треба поговорити.
Його обличчя сіпнулося, і я раптом зрозумів, що П’єр мені підморгує. Точніше, намагається. Багато ж чого мало б статися, щоб П’єр почав підморгувати! Тому я не став сперечатися, і ми з нормандцем вийшли на двір.
Там було темно — ніч у цих місцях настає швидко. П’єр озирнувся, потім ще раз і поманив мене до хліва.
— Я ходити… — зашепотів він. — Я гуляти… Я вівці дивитися… Я в ліс заходити, де люди демона…
— Бачили, — поквапливо вставив я. — Бачили, брате Петре.
— Бачили. І там я зустріти… Зустрів…
— Демона? — цьому б я не надто здивувався, але нормандець помотав головою й показав на двері хліва.
— Він що, там?
П’єр не встиг відповісти. Старі розсохлі двері зарипіли, й із темряви з’явився хтось дуже знайомий у плащі до п’ят і насунутому на вухо капелюсі.
— Добрий вечір, отче Гільйоме! — Анжела всміхнулася й співчутливо подивилася на П’єра, котрий поквапився опустити очі долу. — Отець Петро, напевно, волів би зустріти нашого нічного знайомого.
— Тепер ви не брат Октавій, — констатував я.
— Так. І цей плащ разом із капелюхом я теж, на жаль, украла, але в
