Ансельм спробував розпитати мене про зустріч із демоном, але я не захотів говорити.
Італієць похитав головою:
— Дивний демон… Цікаво, до кого він приходив?
— Що? — вразився я.
— Інакше не виходить, — Ансельм знизав плечима. — Якщо його й справді послано на погибель Артигата, то не ховався б він у лісі. А те, що він прийшов удень, свідчить…
— …про поспіх, — закінчив я. — Залишається дізнатися, чим усе це скінчиться.
Дізналися ми навіть раніше, ніж думалося. З’явився збентежений і трохи навіть розгублений П’єр, повідомив, що Арман де Пуаньяк утік. Утік при першій звістці про появу демона, захопивши із собою плаща, нову шапку й усі гроші, які були в домі. Маленький Пелегрен із плачем шукав батька, до пошуків підключилися сусіди, але з кожною хвилиною ставало все зрозуміліше — чоловік Жанни де Гарр не повернеться. Демон приходив не даремно…
Я збагнув, що спізнився. З Пуаньяком слід було говорити відразу та якомога суворіше, але в нашу першу зустріч я лише придивлявся. Отже, Жаннин чоловік виявився тямущим. Я пом’янув царя Давида й усю смиренність його, та подався до отця Жеака.
Бородань був не надто відвертим, та я тицьнув йому під носа сувій, отриманий від Орсіні. Священик здався, і я, нарешті, зміг ставити запитання. Отець Жеак зітхав, смикав бороду й знехотя відповідав.
Так, він знав Жанну змалечку, саме йому вона сповідалася — адже в селі немає іншого священика. Певна річ, він звернув увагу, що після повернення Жанна стала іншою. Ні, він не може підтвердити, що це була не вона.
Точніше, не має права.
Я зрозумів — таємниця сповіді. Та, що зайняла Жаннине місце, теж ходила на сповідь.
Навіть якщо вона брехала, священик, звісно, зрозумів, що перед ним — інша людина.
Отже, він не має права підтвердити, що з де Пуаньяком обвінчалася самозванка, але може згадати деякі дрібниці. Наприклад, дівчина, повернувшись до Артигата, поводилася в церкві спочатку досить дивно, ніби раніше ніколи тут не бувала. Але ж Жанна мала славу ревної парафіянки. Й хрестилася вона трохи інакше — це легко було помітити. Так, він сповістив про це єпископа, коли приїздив до Пам’є. Ні, він точно не впевнений, адже всім властиво помилятися, але про свої спостереження, звичайно ж, доповів суду. Так, йому звеліли мовчати, тому що монсеньйор Арно де Лоз хотів уникнути непотрібних чуток.
Отця Жеака пристрахали, й він мовчав. Утім, тепер мене цікавило зовсім інше.
Слідство завзято займалося самою Жанною, але ж був ще її достойний чоловік…
Тепер отець Жеак насилу вичавлював із себе фразу за фразою. Так, ходили чутки, буцімто Арман був заручений. Чутки ходили, але він може лише повідомити, що офіційного оголошення не було. Ні в Артигаті, ні в сусідніх селах. Так, історія дуже погана, але більшого сказати він не має права.
Залишалося з’ясувати ще одне, й отець Жеак неохоче задовольнив мою цікавість.
Так, він бачив сестру Цецилію. Звісно, вона схожа на Жанну. Важко сказати, наскільки.
Вона була в ризі, до того ж, голову закривав каптур — вона зняла його лише на хвилину.
Певна річ, за три роки людина може змінитися… Ні, ні, де Пуаиьяку видніше, адже він упізнав її! Так, він, звісно ж, потім відмовився, але ж це все підступи…
Бородань брехав — тепер це вже не викликало сумнівів. Я зрозумів, що розпитувати далі немає сенсу. А так хотілося дізнатися більше й про Пуаньяка, й про вдову де Піо, й про сеньйора д’Еконсбефа, й, звісно ж, про Санксі де Гарра. Але отець Жеак брехав — брехав і боявся. Більше мені тут робити нічого. Поки що, принаймні…
Увечері я відвідав будинок Армана де Пуаньяка. Пелегрена повели до себе сусіди, тож я міг уважно оглянути кожен кут, кожну річ. І насамперед, звісно, Жаннині речі. Не можна сказати, що огляд нічого не дав. Деякі сукні були не просто перешиті, а трохи вкорочені. Жанна могла перешивати одяг, але вкорочувати власні сукні не мало сенсу.
Це лише підтверджувало те, що мені й так відомо. На гребені я виявив кілька жіночих волосин — чорних, як те пасмо, що вибивалося з-під хустини.
У невеличкій дерев’яній скриньці я знайшов кілька ниток скляного намиста, мідні обручки, срібну нагрудну іконку — звичайні прикраси селянок. Із запізнілим жалем згадалося, що в будинку де Гаррів теж були якісь прикраси, до яких у мене не дійшли руки. Я подумав, що треба знову зазирнути до старого Санксі, й отут на дні скриньки помітив щось невеличке, кругле, схоже на оберіг. Я підніс свічку ближче — так, оберіг досить грубої роботи. Очевидно, отець Жеак не надто запопадливий у викритті марновірств перед своєю паствою. На лицьовому боці маленького диска сплелися змійки — подібне мені вже доводилося зустрічати. А на зворотньому…
Спочатку я не повірив — настільки це здалося несподіваним. Дивні знаки, що йдуть зокола, не схожі ні на латину, ні на грецьку.
Дерґські письмена! Незвичайний оберіг для молодої селянки! Але відразу ж згадалося — кам’яна пластинка з будинку вдови де Піо. «Гріхи дерґів»! Удова казала, що служила в д’Еконсбефа. Але ж і Жанна…
Я взяв оберіг із собою, вирішивши ще раз порівняти знаки з тими, які перемалював брат Умберто. Диск лежав на дні скриньки, напевне, ним давно не цікавилися. Що ж, і це можна зрозуміти — оберіг належав справжній Жанні, а самозванці був не потрібний і нецікавий — звичайна бронзова дрібничка, про значення якої вона могла просто не знати.
Надворі вже було темно, і я пробирався на подвір’я, намагаючись не шуміти. Брати повинні вже були приготувати вечерю, інакше я влаштую
