Наш діалог був перерваний господарем, котрий запросив підійти ближче. Нам було продемонстровано сукню, ще одну сукню, фартух, черевики, ще одні черевики — маленькі, дитячі. Усе, що залишилося…
Я кивнув, швидко оглянувши речі, які колись носила маленька Жанна. Звичайний селянський одяг.
— А чому перешита? — несподівано запитав Ансельм.
Я подумки похвалив хлопця, вилаявши себе за неуважність. Так, одяг перешивали, сукню звужували. Для кого? Адже це Жаннин одяг?
Подружжя де Гарр перезирнулося, Бертранда щось буркнула чоловікові, той зітхнув, знизав плечима й неохоче погодився.
Так, одяг перешитий. Його перешивали для їхньої молодшої дочки — Рози де Гарр, Жанниної сестри. Так зазвичай роблять, адже вони люди небагаті…
Он воно як! Кілька місяців триває слідство, списано цілі манускрипти, справою зацікавився Рим, а ніхто навіть не спромігся дізнатися, що в родині де Гаррів є ще одна дочка — Роза де Гарр, котра носила ті самі сукні й ті самі черевики!
Господар знову знизав плечима, пояснивши, що бідолашна Роза до справи не має жодного відношення, тож про неї і мови не було. А не має відношення, позаяк померла чотири роки тому, коли їй було всього чотирнадцять. Так, Господь тяжко карає їхню нещасну родину, тому що більше дітей у них нема.
З будинку ми вийшли мовчки й присіли на лаву, що стояла неподалік від воріт. Вулиця, як це зазвичай буває вдень, здавалося зовсім порожньою, лише здаля долинали гучні голоси. На це ми не звернули уваги, як пізніше з’ясувалося — даремно.
— Роза де Гарр, — замислено проказав Ансельм. — Чому про неї жодного разу ніде не згадали?
— Роза Дагарр, — уточнив я. — Цікаво, вона була теж рудою? Рудою басконкою?
— Згадав! — раптом скинувся Ансельм. — Ну звичайно! Отче Гільйоме, згадайте брата Христофора. Він дуже дивно розтягує голосні!
— І говорить замість «уї» — «ує», — кивнув я.
— Хіба ви не помітили? — обличчя італійця пашіло від збудження. — Цей Санксі говорить точнісінько так само! Якщо не звертати уваги на його басконські слівця…
Зробити це було не дуже просто, але я все ж таки спробував. Так, хлопчик правду каже! Я й сам мав би здогадатися — мову Санксі де Гарра насилу можна було зрозуміти з тієї простої причини, що на половину басконських слів припадає чверть слів «ланг д’ок», а ще чверть… «ланг д’уї»! Проте не звичною мені говіркою, що зустрічається в Іль-де-Франсі, а саме тією, якою розмовляє наш достойний побратим — отець Христофор!
— Отець Христофор прийшов у Сен-Дені десять років тому, — я не квапився, бажаючи продовжити задоволення від нашого невеличкого відкриття. — Він прийняв сан в обителі Святого Боніфація неподалік від Ванна…
— Бретань! — Ансельм клацнув пальцями. — Санксі де Гарр із Бретані! Тепер зрозуміло, чому він рудий.
— Але він жив у Басконії, брате Ансельме. Впевнений, що в нього справді є родичі в Лабруа. Він, певна річ, сказав правду про свої плавання.
— Певна річ! Це легко перевірити — Лабруа поруч, — нетерпляче перебив італієць. — Але він щось приховує! Інакше навіщо йому видавати себе за басконця? І ця Роза…
Напевно, ми б ще довго обмінювалися враженнями, аж раптом крики посилилися, дико заверещала жінка й відразу ж ударив дзвін.
Артигат зустрічав нас похоронним дзвоном, тепер же на дзвіниці били на сполох.
Я підхопився, роззираючись навсібіч у пошуках диму — зазвичай на сполох б’ють при пожежі. Але черепичні дахи села виглядали цілком безтурботно. Отже, щось інше.
— А ось і брат Петро! — Ансельм гмикнув, показуючи в бік будинків, які стояли неподалік від лісу.
Достойний нормандець поспішав, плутаючись у довгій рясі. За всі роки в Сен-Дені я ще жодного разу не бачив, щоб П’єр поспішав — навіть на обід. Залишалося здивуватись і зачекати, щоб наш побратим роз’яснив усе сам.
Підбігши до лави, П’єр насилу зупинився, здійнявши цілу хмару куряви, потім змахнув рукою:
— Демон! На узліссі! Страшний!
Я знов озирнувся. Дзвін гримів, вулицею вже бігли мешканці славної громади Артигата, озброєні кілками й палицями.
— Хоробрі вілани! — пробурмотів Ансельм, підводячись. — На кшталт наших тосканців.
— Отець Жеак брати хреста, — повідомив П’єр. — Брати святу воду…
— Ну, тримайся, зла сило! — італієць потягнувся. — Отче Гільйоме, чи не піти й нам?
Я кивнув, і ми швидко рушили до узлісся. Там уже зібрався натовп, посеред якого був відважний отець Жеак з великим мідним хрестом у руці. Побачивши нас, він явно зрадів і махнув рукою, закликаючи на військову раду.
Як відразу ж з’ясувалося, демона виявив хлопчак, який шукав у лісі горіхів. Шибеник здійняв дикий лемент і кинувся навтьоки. Діставши від батьків кілька важких потиличників, він усе ж таки вмовив їх зайти до лісу, після чого кричали вже вчотирьох — він, його молодша сестра й батько з матір’ю.
Потім закричали й сусіди, що підбігли, хтось покликав священика, котрий і оголосив хрестовий похід.
Я припустив, що від криків і, звісно ж, дзвона, демон найпевніше вже втік або взагалі розчинився на місці, та мене запевнили, що проклята погань не збирається нікуди йти, зайнявши надійну позицію за найближчими деревами.
— Гаразд, — вирішив я. — Піду подивлюся.
Отець Жеак і П’єр відразу ж запропонували скласти мені компанію, нормандець із більшим запалом, бородань же — явно з меншим. Але я згадав ніч на галявині, пазуристу лапу, яка зламала меча, немов тріску, й велів усім залишатися на місцях. Хоробрі дурні небезпечні — насамперед для самих себе.
…Я чекав, що мій кошлатий знайомець ховається за першим же деревом, але в лісі було тихо. Пройшовши трохи вглиб, я мимоволі зупинився, почуваючись не найкращим чином. На що я сподівався?
