— Час уже братові Петру повернутися, — зауважив Ансельм. — Бо без вечері залишимося.
— Брате мій, — ласкаво всміхнувся я. — Вечерю сьогодні приготуєте ви. Казанок стоїть біля дверей, можу також показати, де тут піч.
— Як? — обурився він. — Я ж учора…
— Смиренність, смиренність, брате мій! Інакше нам доведеться вкушати сухарі, окропляючи їх слізьми каяття.
Ансельм стиха вимовив щось досить виразне на «ланго сі» і поплентався за казанком. Я вдав, ніби не почув, вирішивши, що вранці пошлю його рубати дрова.
Поки Ансельм з похмурим виглядом чистив овочі, я ще раз переглянув свої нотатки.
Так, нам постаралися не сказати нічого нового. Але навіть коли повторюєш свою розповідь із точністю до слова, однаково спливає щось несподіване.
— А ви помітили, отче Гільйоме, як вони намагаються нічого не говорити про д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм, кидаючи в казанок величезну цибулину.
— Помітив, — погодився я. — Але, їй Богу, давайте не зараз!
Італієць кивнув і подався по воду. Я вирішив, що був уже достатньо суворий і взявся розводити вогонь. Невдовзі казанок був поставлений на пічку, і я зайнявся хлібом.
Харчі нам видавав староста. На жаль, окрім овочів і м’яса, в Артигаті нічого не було.
Риба, про яку писав сумлінний брат Умберто, в останні тижні чомусь завзято не бажала потрапляти в сіті. Ласувати м’ясом щодня ми не могли, а тому обмежувалися овочевою юшкою, яка встигла за два дні смертельно набриднути. Втім, ми теж явно набридли місцевим вівчарям. Вони, певна річ, не обурювалися, але зрозуміти їхні почуття було легко.
— Кого вони так бояться? — не витримав я. — Єпископа? Д’Еконсбефа?
— А може, вони просто бояться, — знизав плечима італієць. — Ці селяни ненавидять усіх — і всіх бояться, від священика до вартового.
— І не без підстав, брате Ансельме. Гаразд… — Я зрозумів, що поговорити таки доведеться. — Поки триває творення юшки…
— А хтось комусь колись докоряв богохульством, — докинув італієць.
— Дрова, — зітхнув я. — Той стос, що біля порогу, і другий — біля хліва… Отож поки триває тво… кгм… поки юшка вариться, давай-но подумаємо, що ми дізналися нового.
— Те, що в труні лежить не Жанна де Гарр. Отже, це була справді самозванка. І вдова де Піо, як не дивно, справді відьма.
— Із приводу першого згоден, — кивнув я. — Це — не Жанна де Гарр, і підміна відбулася саме тоді, коли якась дівиця прийшла в Артигат під виглядом зниклої дочки достойного поселянина Санксі де Гарра.
— Якась чорнокоса, — уточнив Ансельм.
— Якась чорнокоса. А з приводу відьми… Брате Ансельме, ми, здається, з тобою обидва не надто віримо у відьом!
— Як і написано в каноні «Єпископи».
— Так. Але якщо вони й існують… Над самозванкою багато разів здійснювалися церковні таїнства, вона сповідалася, причащалася, над нею було проведено обряд очищення… Поганої ж ви думки про нашу Святу Католицьку Церкву! Якась сільська відьма виявилася сильнішою за церковні таїнства.
— Але не сильнішою за доброчесного отця Гільйома із Сен-Дені.
Я поглянув на хлопця — він був серйозний.
— Не знаю, — чесно зізнався я. — Не знаю і пояснити не можу. Оберегів не ношу, квіти папороті не збираю й інколи пропускаю як всеношні, так і утрені. До того ж, вкушаю м’ясо. Іноді.
— Святих у рідні не було? — безневинно поцікавився Ансельм.
— Не було. Брате Ансельме, а якщо серйозно?
— Серйозно? — італієць знизав плечима. — Якщо серйозно, то прислухаємося до поради Секста Емпірика й утримаємося від судження. Приймемо як даність — вам вдалося побачити те, що недоступне іншим.
Мені так і кортіло розповісти, що сталося біля палацу архієпископа Тулузького, але щось стримувало. Нехай Ансельм поки думає, що це — якась випадковість.
— Тепер друге, — вів далі він. — Ввічливий сеньйор д’Еконсбеф кепкував з марновірних віланів. Проте, ми цього демона мали щастя бачити на власні очі.
Я кивнув.
— Отже, логічно припустити, що й того разу цей демон виконував наказ тих, кому не до вподоби наш приїзд. Коли чесно, раніше я думав інакше…
Згадався дивний, нервовий сміх, меч у його руці… «Він по мене!»
— У єпископа Пам’є немає ручного ведмедя, — нагадав я слова д’Еконсбефа. — Натомість у когось є ручний демон.
— Котрий, одначе, злякався вас… Або вашого хреста, — замислено промовив Ансельм.
— Або молитов брата Петра, що настільки ж логічно. Ну, а з приводу того, що нам розповіли?
Італієць задумався:
— Ну… Усі підтверджують, що після свого повернення Жанна поводилася дивно, перестала спілкуватися з подругами, не любила згадувати минуле… Але ми вже знаємо, в чому річ.
— Так, — погодився я. — Знаємо. І тепер, брате Ансельме, мене цікавить не чорнокоса самозванка, а сестра Цецилія з Мілана.
Упіймавши здивований погляд Ансельма, я спробував сформулювати те, що вже давно спадало на думку.
— Якщо вірити матеріалам слідства, погляд жителів Пам’є скаламутила вдова де Піо, й вони визнали сестру Цецилію за справжню Жанну. Ця ж підступна вдова скаламутила розум самої сестри Цецилії. Але згадайте, брате Ансельме! Сестра Цецилія до Артигата не приїздила. У Пам’є були батьки Жанни, де Пуаньяк і кілька сусідів. З усіма ними ми зустрічалися. І що вони нам сказали?
— Те саме, що й на слідстві, — знизав плечима Ансельм.
— Не зовсім. Я навіть дещо записав.
