Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Мені бракує щастя, пане інспектор, щастя!

— Це взагалі дуже дефіцитний товар, — зауважую я.

— Так, але не для всіх. Наприклад, для мого брата це не дефіцит…

Філіп підносить вгору руку, — хлопцю, певно, здалося, що я хочу заперечити йому, та оскільки я мовчу, провадить далі:

— Звичайно, Марин працює, і працює багато. Буває, кряжить над кресленням цілі ночі. Та хіба я не працюю? Хіба я теж не просиджував ночами за цим столом? Ну й що ж з того? Один — всіма визнаний архітектор, талант, улюбленець долі, а другий — ремісник, халтурник, поденник….

Він знову здіймає вгору білу випещену руку, наче боїться, що я переб'ю його, хоч у мене такого бажання, як і раніше, не виникай.

— Не подумайте, що я кажу це від заздрощів. Нехай мій брат і такі, як мій брат, процвітають. Це цілком нормально. Якщо він роботящий і здібний, — це нормально. Та чи нормально, коли й інші, також здібні й працьовиті, тупцюють на одному місці? Пробачте, що я знову пошлюся на власний приклад, та що вдієш — зблизька видніше. Так от: за дипломну роботу я одержав трійку. Чому? Тому що я мав розважливість чи нерозважливість дотримуватися порад свого професора. Це добре, але ж смаки мого професора не збіглися зі смаками більшості членів ради. І мені вліпили трійку за сумлінний твір, який забрав стільки праці. Потім, збагнувши, що академічний живопис уже не в моді, я спробував інше, ось воно! — Він зневажливим жестом показує на полотна, від оцінки яких я ще раніше утримався. — Модерно й не гірше від багатьох інших модерних полотен. І що ж? Мої твори не прийняли на виставку, бо саме тоді дехто злякався й оголосив війну модернізму. Гаразд, вирішив я. Засукав рукави й за два місяці підготував цілу серію пейзажів з Копривщиці[8], таких уже реалістичних, що далі нікуди. Хотів їх виставити. Прибула комісія, дивилися, перешіптувалися й сказали: ні! Мовляв, це учнівські етюди, застаріла техніка тощо. Можна було й далі намагатися пробити головою стінку. Повірте, мені впертості не бракує. Але ж треба на щось жити. Стався конфлікт з братом, я перебрався сюди й почав малювати вивіски.

Він замовкає, не зводячи з мене погляду своїх ніжних карих очей, немов намагається відгадати, збагнув я його одіссею чи слухаю тільки заради пристойності. Потім додає:

— Якщо б обставини склалися по-іншому, наслідки могли б бути зовсім протилежні, чи не так? Коли б смаки мого професора співпали зі смаками членів ради, я б міг одержати відмінну оцінку. Коли б я подав свої картини на рік раніше, їх прийняли б на виставку… Щасливий збіг обставин — і маєш успіх! Я знаю, ви скажете: можливо, мені бракує таланту абощо, але талант, пане інспектор, це складна штука, і, щоб розібратись, є він у тебе чи немає, треба, щоб минули роки, а хіба мало звичайних собі посередностей, яких вважають талановитими й вихваляють у газетах?

— Звичайно, є й такі випадки, — обережно зауважую я, оскільки цього разу мій співрозмовник замовкає остаточно. — Хоч, одверто кажучи, я дуже далекий від цієї галузі мистецтва. Я, так би мовити, спеціалізуюсь на вбивствах, та й то не як практик, а…

— Це я знаю, — всміхається Філіп. — Даруйте за вилив почуттів, але ж знаєте: кожному болить своя рана.

— Так, — відказую я. — Важливо, щоб ця рана не кровоточила. Тоді вона загоїться. Якщо, звісно, вона не смертельна.

— До цього ще не дійшло. Якось тримаємося на поверхні. Взагалі я звик дивитися на життя спокійно.

— Ви справді на вигляд спокійна людина. Навіть зараз, розповідаючи про те, що вам наболіло, жодного разу не підвищили голосу. Як же це сталося, що ви, спокійна людина, зчинили того вечора скандал?

— Хіба ж ви не знаєте: і найспокійніша людина іноді вибухає.

— Невже від ревнощів?

— Авжеж! Від ревнощів!..

— Принаймні так ви написали в своєму поясненні.

— А що ж іще можна написати в поясненні на півсторінки? Та й яка користь від того, що ти напишеш, коли тебе вже посадили в буцегарню?

— Правда завжди корисна.

— Звичайно, я й не збираюсь нічого приховувати. Але правда, як правило, складна річ, а чим складніше пояснюєш, тим менше тобі вірять. Тому в деяких випадках краще послатися на звичайну причину, щоб усі були задоволені.

— А яка ж була справжня причина?

— Щоб у ній розібратися, треба почати трохи здалеку…

— Почніть, якщо хочете, з самого початку і взагалі розповідайте спокійно. Мені особисто нема куди поспішати.

— Треба було б почати з того, що я не спілкуюся з мистецькими колами, почасти тому, що мене не визнають за художника. І оскільки — хоч мені вже стукнуло тридцять — я скоріше знаходжу спільну мову з молоддю, ніж зі своїми однолітками, поступово в «Берліні», куди я ходив пити каву, коло мене почали тертися деякі молоді люди. Можливо, з того, що ви чули про мене, у вас склалося враження, ніби я думаю тільки про себе, — зрештою, всі ми більшою чи меншою мірою егоїсти, — але я відчуваю якусь дурну потребу піклуватися й про інших, це викликає в мене почуття, ніби я комусь потрібний, ніби я сильний і таке інше. Отже, двоє чи троє з цих людей зацікавили мене, бо, якщо ми вже заговорили про рани, кожен з них також мав якусь рану: один провалився на іспитах, другий впав у розпач при першій же життєвій невдачі, третьому наплювали в душу. Спас озлобився на весь світ. У Моньо були всі шанси стати алкоголіком ще до того, як він закінчить університет, якщо він взагалі зможе його закінчити. Магда й Дора, коли я їх уперше побачив, скотилися до рівня… вуличних