Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов
* * *
Навіть найщиріші люди іноді страшенно перебільшують пади своїх ближніх. Мовою філософів це називається суб'єктивним сприйняттям об’єктивних речей. Тому чим більше мінусів нагромаджується навколо даної особи, тим дужчає в тебе бажання самому вивчити цю особу, щоб розібратися, чи справді вона така вже пропаща.
Коротше кажучи, після деяких спостережень я в другій половині дня викликаю службову автомашину й мчуся в напрямку Симеонова[7], поминаючи весняну свіжість лісу, квітучі галявини, сповнені пташиного співу, голубінь озер, одне слово, всі ті картинки, що ними рясніють дитячі читанки.
Зупиняюсь там, де за моїми розрахунками мав би бути барак, але не бачу ніякого барака. Невеликий садочок, вкритий білим цвітом, і чепурненький будиночок, схожий на ті, що їх малюють у читанках. Виходжу з машини і тільки-но починаю озиратися навкруги з надією побачити, де ж притулився той загадковий барак, як з будиночка виходить високий на зріст чоловік:
— Пробачте, ви когось шукаєте?
Голос виразний і чистий. Як у співака чи оратора.
— Товариша Філіпа Манева.
— Він перед вами, — відказує чоловік і підходить до Мене.
Моє службове посвідчення аж ніяк не впливає на привітність чоловіка, й після машинального «прошу» він проводить мене до дверей.
У Філіпа Манева така ж постава, як і в його брага, він дуже схожий на нього й обличчям, хіба що воно гарніше. Принаймні не набурмосене, хоч водночас його трохи спотворює модна борідка. Коли ми заходимо всередину й Філіп пропонує мені обшарпане шкіряне крісло, я несподівано для себе роблю відкриття, що навіть борода не псує приємного враження, яке справляє господар. Щоб мене остаточно переконати в цьому, він усміхається білозубою усмішкою, дивиться на мене відкритим поглядом м яких карих очей і зауважує:
— Я ще з учора чекаю, що ви мене викличете.
— Навіщо забирати у вас час? Ви вже дали показання.
І щоб трохи змінити тему розмови, запитую:
— Отже, це і є той «барак»? Для барака зовсім непогано.
— Так на нього кажуть, — пояснює Філіп, розташувавшись на канапі. — Моя мати колись назвала цей будиночок «бараком», боячись, щоб його не націоналізували. Вона, знаєте, була з тих людей, які, маючи одну черепичину, боялися, що її неодмінно націоналізують.
Зрештою, ця дачка нічого собою не являє, з усього видно, що вона складається головним чином з просторого холу, де ми сидимо. Хол вмебльований з претензією на артистичність: в кутку — тринога, на якій стоїть побутовий пейзаж зі старими будинками, ще кілька картин притулено до стіни (дві з них також з народного побуту, про решту ж не можу нічого сказати, оскільки не розумію, що на них намальовано), одна стіна суцільно заклеєна кольоровими краєвидами різних країн — альпійські луки, тропічні пальми, ейфелеві вежі й хмарочоси.
— Ви любите далекі країни?
— А хто їх не любить? — легко всміхається господар, перехопивши мій погляд. — Тільки для таких, як я, ті далекі країни неприступно далекі.
— Що ж удієш… — кажу я. — Складна міжнародна обстановка, брак валюти… Будемо сподіватися, що події розвиватимуться на краще.
— Будемо сподіватись, — киває Філіп. — А поки що одні дивитимуться на фотознімки, інші ж подорожуватимуть…
— Ви маєте на увазі свого брата?
— І його теж.
— Він подорожує у службових справах.
— Знаю. Але все-таки подорожує!
— Ви, здається, не дуже прихильні до свого брата?
— Ніскільки.
— А точніше?
— Як вам сказати… звичайно, він мені брат, і інколи я це відчуваю, але тільки інколи…
— Наскільки мені відомо, він вам допомагав.
— Так, давав подачки. Коли Марин допомагає — це все одно, що він кладе милостиню в руку жебрака. Про кожну дрібницю його треба благати й добре благати, аж поки він переповниться почуттям власного благородства й зволить щось тобі підкинути.
— А хіба ви не брали самі, не чекаючи подачок?
Господар якусь секунду пильно дивиться на мене й раптом заходиться дзвінким юнацьким сміхом:
— Ха-ха, і таке робив…
За мить він знову стає серйозним і пояснює:
— Я робив це не для того, аби щось узяти, а скоріше для того, щоб підштрикнути брата. Одного разу навіть передав куті меду…
І він у кількох словах розповідає про історію з доларами, тактовно замовчуючи лише про Дору.
— Певна річ, коли б я знав, що це не його гроші, я б такого не зробив, — пояснює Філіп. — Але звідки мені було знати про це? Я гадав, що долари — його, і вирішив собі: нехай трохи помучиться за кордоном, як я мучусь тут кожного дня…
— Вам справді важко живеться?
— О, тепер уже ні. Останній рік я не можу на це поскаржитись. Я одержую замовлень навіть більше, ніж можу їх виконати. Бачте он там, — він махає рукою на стіл біля вікна, — то все проекти. Але знаєте: гроші — це ще не все.
— Чого ж вам іще не вистачає?
— Я скажу, якщо це вас справді цікавить.
Однак замість відповіді він виймає з кишені пачку «ВТ», пропонує мені сигарети й лише після того, як ми закурюємо, нахиляється до мене й
