Ми підійшли до труни. Натовп, не зронивши ні звуку, потіснився. Кілька хвилин ми стояли мовчки, й раптом різко пролунали слова д’Еконсбефа:
— Відкрийте!
Один із селян у старому, обсипаному грудочками землі одязі, вочевидь гробар, почав щось говорити басконською, але староста, підскочивши, підвищив голос, і той кивнув своїм підручним. Принесли сокиру, й віко з рипінням відкрилося. Я перехрестився та підійшов ближче.
Перше, що я побачив, — пасмо чорного волосся, що вибилося з-під хустини. Більше нічого помітити не зміг — на обличчя й груди було накинуто біле полотно.
— Зніміть! — д’Еконсбеф махнув рукавичкою.
Гробар перелякано глянув на сеньйора, але підкорився.
Біле полотно впало на землю.
— О Господи!
П’єр, котрий шумно дихав у мене над вухом, відсахнувся, Ансельм закусив губу, а я насилу зміг стриматися, щоб не заплющити очі. Лише д’Еконсбеф залишився незворушним і хіба що трохи зблід.
Обличчя не було. Страшне криваве місиво, яке вже встигло почорніти, скидалося на шматок завітреного м’яса. Крізь розідрану плоть випирали білі кістки розтрощеного черепа. Страшні порізи тяглися до шиї…
П’єр неголосно читав молитву, губи Ансельма теж ворушилися, але беззвучно, а мені молитва не йшла на думку. Сталося лихо. Ми знову спізнилися, й та, через яку ми поспішали до Артигата, вже не мала потреби у виправданні, не боялася кари. І це лихо не було випадковістю — Жанну вбили.
Все це здавалося занадто очевидним, але була ще одна деталь — невеличка, зовсім дрібна. І я ніяк не міг збагнути — що саме тут не так…
Згадався опис, складений допитливим братом Умберто. Жанна де Гарр, зросту середнього, плечі досить широкі, стегна завузькі, кисті рук невеликі, лицем миловида… Так, усе збігалося, наскільки можна було зрозуміти, розглядаючи задубілий труп. Крім обличчя, звісно… Миловида, по всьому обличчю ластовиння, яке часто зустрічається в рудих…
На мить здалося, що мене зраджує пам’ять. Перед очима було страшне криваве місиво, біла хустина — й чорний локон!
— Брате Ансельме, — стиха заговорив я латиною. — Пригадайте, яке в неї було волосся?
— Усе збігається, — у такій само манері, трохи співуче, відповів італієць. — Руде…
Збоку могло видатися, що ми молимося, і я подумав, що це доволі схоже на блюзнірство.
— Погляньте, брате мій, ще раз.
— Руде. Пов’язка заважає, але одне пасмо…
Я помітив, що селяни й священик уже дивляться на нас і поквапився перехреститися. Ансельм вчинив так само.
Руде! Ансельм бачить руде пасмо. Я заплющив очі, знову розплющив — пасмо була чорним.
— Брате Петре!
Шумне дихання в мене над вухом на мить стихло, нарешті пролунало:
— Вона руда є… Руде пасмо бачу.
Виявляється, нормандець усе чув. Отже, залишалося вірити або ж своїм очам, або ж молодим очам тверезих і недурних хлопців.
Починалося щось безглузде, дивне…
Починалося? Перед очима з’явилася залита сонцем площа, мармурові щаблі архієпископського палацу й страшна побита людина в ланцюгах, яку тримають ловчі.
Я обережно торкнувся плеча Ансельма, потім взяв П’єра за руку.
— Дивіться, брати. Дивіться — і мовчіть.
Я зачекав трохи й забрав руки. П’єр здивовано видихнув:
— Була рудий, стала чорний. Потім — знову рудий!
— Так, — голос Ансельма звучав спокійно. — Підтверджую, отче Гільйоме.
— Ви готові заприсягтися в цьому на суді?
— Так, отче, — твердо відповіли обоє.
Я полегшено зітхнув. Нам трьом повірять.
А головне, я остаточно повірив собі.
— Отже, вона… — шепнув Ансельм, але я похитав головою, і він замовк.
Д’Еконсбеф кивнув гробарям, і на мертве тіло знову лягла біла тканина. Глухо стукнуло віко, вдарив молоток, забиваючи цвяхи.
Я відійшов назад і, нарешті, знайшов у собі сили прочитати відхідну.
…Коли над могилою виріс нерівний горбок рудуватої землі, люди стали поволі розходитися. Д’Еконсбеф затримався біля невеличкої групи селян, поміж яких я помітив Армана де Пуаньяка із сином. Решта, ймовірно, були родичами Жанни. Трохи поговоривши, сеньйор недбалим жестом зняв із пояса гаманець і передав Арману, після чого поплескав маленького Пелегрена по щоці й рушив до нас.
— Дурні вілани! — по його вродливому обличчю ковзнула презирлива гримаса. — Уявляєте, їм зовсім її не шкода! Здається, вони навіть раді, що Жанни не стало. Менше неприємностей.
Його тон знов — уже вкотре — викликав неприємне відчуття, але я чув, що в чомусь цей недурний сеньйор має рацію. Схоже, за загиблою не надто сумували.
— І до того ж втовкмачили собі в голови, що її покарав Бог. От недоумки!
Ми з Ансельмом перезирнулися — слова д’Еконсбефа пролунали дивно. Чорнобородий не був обурений — він радів.
— Виявляється, вже весь Артигат торочить, що бідолаху погубив демон. Блукає, бачте, округою ведмідь-перевертень і душить гарних дівчат! Треба сказати отцю Жеаку — ці вілани стали надто марновірними.
Ми знову перезирнулися. Щиросердий П’єр роззявив був рота, та Ансельм вчасно смикнув його за рукав ряси.
— Ну, мені вже час, — сеньйор кинув швидкий погляд у бік свіжої могили. — Моя вам порада — не кажіть, що вас надіслав папський легат. Тутешнє бидло просто не знає, хто це. Скажіть, що вас надіслав єпископ — цього буде досить. До речі, я вже звелів старості допомагати вам. Сказав, що інакше забороню рубати ліс у наших володіннях.
