Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

міг збагнути, до чого ця балаканина: залицяється до дівчини і хоче виставитися, та не знає, як і чим, а чи хоче показати, що не боїться міліції, загладжує, так би мовити, вчорашній переляк. Як сталося нещастя з Воловиком, хлопця не було. Міцно збитий, м'язистий, груди, як у штангіста, такий, мабуть, довго може пробути під водою. Може, саме цей молодик, якого лаборантка називає Костиком, і шугнув із глобівського берега в став? Пильніше приглянувся до нього. В голосі, жестах, виразі обличчя та очах все було звичне, природне. Лише раз, коли Турчин спитав, чи не хочеться йолі у спати, бо ж цілу ніч працював на пункті, він на коротку мить замовк, ніби вразили болюче місце, але тут же відказав:

— Ми впоралися до першої, і ще на сон часу вистачило.

Поки вони розмовляли, під'їхала нова машина. Аналіз привезеного соку також був нормальний.

7

Майор Лівончик зустрів оперуповноваженого привітно: як тільки Турчин переступив поріг, заусміхався, підвівся й пішов назустріч.

— Ну як, переконалися? — міцно потиснув руку.

— В чому?

— Що вбивство Воловика — найчистішої води вигадка.

Павло пройшов у глиб кабінету, не чекаючи запрошення, сів неподалік столу. У широке, з великими шибками вікно заглядало сонце, із блискучого чорнильного приладдя зривалися сріблясті колючі «остюки», залітали начальнику райвідділу в очі, і він мружився.

— З приводу цієї справи я ще не знаю чого сказати, бо навіть не вивчив її добре.

— Що ж вас привело до мене?

Турчин неквапно двома пальцями розгладив вусики, подивився у вікно і розповів про свою та дільничного думку щодо заготівельників. Майор рипнув стільцем. Насупився.

— Швидкі ви, одначе. Прийшов, побачив, переміг. Лише добу в районі, а вже тикаєте нас пикою об стіл.

— Для чого ви так…

— Не сподобалося? Я, знаєте, такий чоловік: що думаю, те й кажу. Не вмію й не люблю гратися в котика й мишку. А ви вже як хочете, так і судіть про мене.

Лівончик випрямився. Сидів нерухомо, губи були міцно стулені, в кутиках карих очей й разу не зблиснули веселинки, які при першій зустрічі посіяли в Павлову душу приязнь до начальника. Тепер перед ним не чоловік, а пихата мумія. «Здається, майор із тих, для кого честь мундира над усе, — зробив висновок Турчин. — Тільки ж я не чіпаю тієї честі. Якщо заготівельники й справді хімічать із полуницями, то все піде в заслугу відділу». Павло і собі нагнав на обличчя холоду.

— Я теж із того десятка, що й ви, — мовив із притиском. — А тому ще раз настійно прошу зайнятися заготівельниками.

Майор несподівано посміхнувся, правда, посмішка була зверхня, ледь презирлива. Тепер Турчин спохмурнів навсправжки.

— Наївна ви людина, капітане, чесне слово. Зайнятися… А за що зачепитися, скажіть мені? За мішок цукру? Так я певен, його купив хтось із заготівельників для себе. Більше ж у вас проти них нічогісінько. Ах, як я забув: Кривошиєнку вони не подобаються. Може, й Кривошиєнко комусь не подобається, то накажете заводити на нього справу? Треба думати!

Мова Лівончика була тверда, запальна.

«Здається, він правий: піддався я емоціям дільничного, і сам учора поглядав на заготівельників, як на злочинців, а нині ось хочу схилити до цього й начальника».

— У вас щось буде до мене?

— Просив би дати в поміч Кривошиєнка.

— Молодий він іще і фантазер великий, як, пробачте на слові, і ви. Вам би в поміч когось старішого, із холодною головою. Але коли самі просите…

8

На харчокомбінаті Турчин зустрівся з начальником відділу збуту й постачання, чоловіком уже літнім, але по-молодечому рухливим, підтягнутим, акуратним — одразу видно, з відставників. Він не став розпитувати, чому експедитор Захарченко цікавить міліцію. Поклав руку на папери, які перед ним лежали, і став ніби з анкети вичитувати: дисциплінований, на роботу не спізнюється, що накажеш, те й робить, із начальством не сперечається, якби ще й не випивав у відрядженнях, був би золотим робітником.

— Він часто буває у відрядженнях?

— Ледь не кожний день.

— Двадцятого червня де був?

— Хвилиночку, — постачальник підтяг до себе товстого зшитка, погортав. — Їздив на станцію по борошно. Зробив два рейси.

— Коли повернувся з останнього?

— Точно не скажу, але, мабуть, як завжди — під восьму вечора.

— Ви, бува, не знаєте, де він квартирує?

— Чого ж, знаю. У гуртожитку райсільгосптехніки. За домовленістю ми там орендуємо три ліжка.

Чергова по гуртожитку, молода, з добрими, допитливими очима жінка безпорадна розвела руками:

— Хіба я слідкую, хто й коли почує? Моє діло таке: дивитися, щоб чужі не заходили. Оно прийдуть чоловіки, з якими він живе, в них і питайте. Хоча… чекайте-но: десь у другій половині червня, пригадується, Захарченко повернувся в гуртожиток пізно. Я ще й здивувалася, бо за ним такого не водилося. А якого числа було, того не скажу.

Двоє сусідів Захарченка по кімнаті говорили те, що й чергова, але числа теж не пам'ятали. А от третій впевнено заявив: двадцятого червня. І запам'ятав тому, що того дня теж повернувся пізно: відзначав іменини знайомого.

Експедитора Турчин застав на комбінаті. Був це чоловік, як і уявлялося, вайлуватий, понуруватий кремезняк. Дізнавшись, хто його викликав на розмову, збентежився.

— Де ви були в ніч із двадцятого на двадцять перше червня?

Захарченко знизав плечима.

— А ви пригадайте. Тоді ви повернулися в гуртожиток пізно. За кілька хвилин раніше од вас прийшов з іменин ваш сусід по кімнаті Коляда.

Експедитор захвилювався:

— Пригадую. Тільки я тоді нічого поганого не зробив, аби мною займалася міліція. Чи не натякаєте ви на мою поїздку в село?

— Вгадали.

— То особисте…

— Може, й