Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
— Що це все значить?
Турчин присів біля столу і, злегка ворушачи побілілими пальцями, почав розказувати. Не забув згадати і начальника міліції Лівончика, який і слухати не хотів про заготівельників. Вони для нього поза будь-якою підозрою. В голосі Турчина звучало обурення.
— Ви так говорите, ніби вже маєте проти заготівельників незаперечні докази, — зауважив полковник.
— Вони заховані в котромусь слоїку.
— Хай так. І все ж не можна прямолінійно. А потім… Не подумайте, що я піклуюся тільки про свій город. А нас в першу чергу цікавить сумна історія з Воловиком. Як ви пов'яжете це з фальсифікацією соку?
Турчин мовчки проковтнув гірку пілюлю.
— Зараз не можу сказати. Версій багато. Може бути, що заготівельники не поділили між собою крадене, бо вони так званими «преміями» були невдоволені. Або таке: Воловик чимось не сподобався їм. Я схильний і до того, що стався нещасний випадок.
— А нічні відвідини села експедитором?
— Все було так, як він розказував.
— Хай би. Проте, якщо то був нещасний випадок, те теж треба довести.
— Це буде зробити найважче.
— В цьому вся й складність. Як ви надалі збираєтеся вести справу?
— Все залежатиме від висновків експертизи. Поки що маю намір побувати в об'єднанні, переглянути особисті справи заготівельників, поцікавитися їхніми заробітками, преміями.
Полковник підвівся, підійшов до вікна і став дивитися на червону стіну сусіднього будинку. Стояв нерухомо, потім так само повільно повернувся обличчям до Турчина.
— Якщо ваш здогад із фальсифікацією соку підтвердиться, будемо підключати відділ по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності. Хлопці там розторопні…
— А може, відразу порушити справу і передати слідчим?
— Ви що ж, хочете руки вмити? — ворухнув бровами полковник.
— Чому ж… Будемо займатися, так би мовити, паралельно — вони фальсифікаторами, а ми — смертю Воловика.
— Ніяких паралелей… Певно, доведеться бити по всіх точках. І — ранувато ділити шкуру невбитого ведмедя. Треба спочатку хоч побачити того звіра.
10
Чорнява, симпатична молодичка, що була начальником відділу кадрів обласного аграрно-промислового об'єднання консервної промисловості, навідріз відмовилася показати особисті справи та трудові книжки ярешківських заготівельників.
— Я це можу зробити тільки з дозволу генерального директора.
— Тоді беріть дозвіл.
Молодичка підняла трубку внутрішнього телефону.
— Олександре Борисовичу, це я. Тут товариш із міліції вимагає особисті справи завідуючого ярешківським приймально-переробним пунктом Моринця та заготівельників Добровольського і Кайдаля. Посвідчення? Показував. Так, зрозуміла вас. — Молодичка поклала трубку й подивилася на оперуповноваженого привітніше. — Директор дозволив. Ви вже вибачте, але в нас так заведено.
Всі три трудові книжки були чисті, не потерті, лише в Моринця значилося чотири записи, а в Кайдаля й Добровольського — по два. Моринець до завідування працював продавцем в одному із споживчих товариств Молдавії, лиш часто міняв магазини; Добровольський був товарознавцем у тому ж товаристві; а Кайдаль у Чернігівській області їздив на колгоспній машині.
— У вас що, всі заготівельники з інших областей?
— Ні, лиш на ярешківському пункті.
— Ви оформляли їх на роботу? Поцікавилися, чого вони опинилися в наших краях?
Начальниця кадрів враз замислилася — вагалася, а чи щось пригадувала.
— Ні, не цікавилася.
На заявах ярешківських заготівельників були розмашисті резолюції генерального директора.
— А хто розмовляє з людьми, яких приймаєте на роботу?
— Як правило, я. Але, буває, і директор.
— А з цими директор розмовляв?
— Здається… У нас, знаєте, робітників багато… А ще й сезонники… Про всіх усього не запам'ятаєш.
Коли Турчин підвівся, щоб іти, молодичка сказала:
— Олександр Борисович просив вас, як звільнитеся, зайти до нього.
— Хто це?
— Цугаль. Генеральний директор. Я проведу вас.
… Ледь Турчин ступив на поріг, Цугаль підвівся з-за масивного двотумбового столу й пішов назустріч. Ступав широко й легко, хоча мав, певно, всі шістдесят, був високий, прямий, із відкритим обличчям. Посадив капітана коло приставного столика, сам сів навпроти, виклавши перед себе руки з довгими випещеними пальцями.
— Я пробачаюся і не наполягаю. Проте, як директор, хотів би знати: чим викликаний ваш візит?
— Займаюся перевіркою деяких сигналів.
— Прикро, коли сигнали підтвердяться. Це ж найкращий пункт в об'єднанні. А потім… Усіх ярешківських заготівельників, за винятком покійного Воловика, давно знаю з найкращого боку. Я довгий час працював головою колгоспу у тім селі, звідки Моринець і Добровольський. Якби за ними водилося щось погане, ніколи й на гарматний постріл не підпустив би їх до об'єднання. Ну, а Костя Кайдаль — мій небіж. Якщо й справді вони щось там хімічать, то мені буде добрий ляпас.
«А чого це ти близьких і знайомих прилаштував на одному пункті?» — якось мимоволі подумалося Турчину. Відкинувшись на спинку стільця, Цугаль дивився на ріжок столу. Обличчя віддавало важкою задумою.
— А знаєте, — враз пожвавішав, — я таки не певен, що вони пішли на авантюру і цим підвели мене. Заробляють же непогано. Я їх, якщо вже на те пішло, послав на найбагатшу на ягоди зону. І мене вони шанують.
«Ти, чоловіче добрий, ніби вмієш читати чужі думки, — здивовано дивився на Цугаля капітан. — Не встиг я подумати, а ти вже відповідаєш. Ну й діла…»
— Поки що йде перевірка. Може, сигнал і не підтвердиться.
— Як кажуть, дай боже.
