Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Турчин мовчав. Та й що казати, коли всякому відомо: де випивка, там і зло. В якій воно сорочці — час покаже.

Із дільничним інспектором Кривошиєнком, молодим лейтенантом міліції, Турчин зустрівся під вечір. Акуратно підстрижений, підтягнутий, з карими проникливими очима, з розважливою, точною мовою, — він справив на капітана приємне враження.

— У мене думка така, — сказав без поспіху, — як і в слідчого прокуратури та начальника міліції: Воловик утопився сам. Однак довіри до заготівельників не маю.

— Думка, не підтверджена фактами, нічого не значить, — зауважив Турчин. — Чи у вас є конкретні, незаперечні факти?

— Як вам сказати? Є висновки судмедекспертизи: на тілі не знайдено бодай найменших слідів насильницької смерті. Це по-перше. По-друге, мені вдалося розшукати двох рибалок, які того вечора вудили неподалік. Один із них пішов додому раніше і не бачив, коли Воловик заліз у воду, скільки там льопався. Другий — бачив, коли заліз, а коли виліз — ні.

— Свідчення не вельми… Хто цей рибалка?

— Петро Сірко із Ярешок.

Турчин занотував прізвище.

— Ну, а тепер поясніть, чому у вас нема віри до заготівельників?

— Випивають частенько, і не самогон, а «Пшеничну», «Екстру», коньяки. Окрім покійного Воловика — всі нетутешні: Моринець та Добровольський із Молдавії; шофер, він же заготівельник, із Чернігівської області. Питається, якого лиха заганятися в таку далечінь? Чи не пахне тут якоюсь аферою?

— Ну, для чого так, всіх під один гребінець? Ви цікавилися їхніми заробітками?

— Ні.

— Шкода. А вони у них, кажуть, солідні. Проте так чи інакше, а придивитися до них треба буде. Найперше — маємо все знати про їхні стосунки із Воловиком. Дружина Воловика твердить, ніби вони були невдоволені премією…

Вони розмовляли в невеличкій кімнаті, де містився штаб народної добровільної дружини села. Тут був старенький стіл зі слідами од кісточок доміно, п'ять потертих стільців, на стіні — графік чергування дружинників. Уже зовсім посутеніло, в багатьох хатах засвічувалося, а вони сиділи у напівтемряві, дільничний на правах господаря — за столом, Турчин — біля столу.

— Як ви думаєте, з чого нам треба починати?

Кривошиєнко подивився на вікно. Він щось обдумував, прикидав. Крізь розчинену кватирку запливали м'які запахи і тиша.

— Отак відразу сказати важко. Слід все зважити, поговорити з людьми. Найперше, мені здається, треба зустрітися з рибалкою, який додому пішов пізніше, — лейтенант подивився на годинник. — Може, привезти його?

— Давайте.

Повернувся Кривошиєнко із рибалкою дуже швидко. Було тому за п'ятдесят, однак у кімнату зайшов твердим, ледь не стройовим кроком. Сиву голову тримав високо.

— До того, що доповідав товаришеві лейтенанту, більше нічого не додам, — заявив. — Воловика я зоставив іще у воді.

— Ви точно знаєте, що він там був?

— Спочатку, як заліз у ставок, то добрий підняв шум. Я навіть розсердився, бо ж рибу розігнав. Потім він утихомирився: льопне раз-другий і сидить тихо, жде, щоб вода горілку витягла. Жінка в нього до цього строга.

— Тоді вже було темно?

— Ага.

— Як же ви вудили?

— А я не стільки вудками, як закидушками. А вони, як знаєте, без поплавків. Що я вам хочу сказати? Мені один знайомий із Глобівки, села, що по той бік ставу, таке розказував: того вечора, як утопився Воловик, він ставив ятері, то й помітив, як хтось із їхнього боку тихенько роздягнувся й поплив аж до нашого боку. Може, він підкрався до Воловика й потяг його на дно, га?

Турчин кинув швидкий погляд на дільничного. Той знизав плечима.

— А чому ви товаришеві лейтенанту цього не сказали?

— Бо тоді, як він мене допитував, я цього не знав. А оце їхали автобусом, із райцентру, розговорилися, то й розказав.

Очі Турчина неспокійно блиснули: у нього вперше прокинувся інтерес до цієї справи. Схилився над блокнотом і повільно, щоб не виказати збудження, записав прізвище нового свідка.

— Було б добре, якби з ним зустрітися ще сьогодні.

— Це можна, чого там. Він живе недалеко, над ставом.

Зоставшись сам, Павло послабив краватку, розстебнув на сорочці верхні ґудзики. Сидів коло вікна. Вже зовсім стемніло, і в селі була така тиша, як у степу. Аж дивно. Хотілося закурити, але чомусь не зважувався запалити цигарку. Може, треба було самому поїхати у Глобівку, там би й поговорив із новим свідком? Пройшовся по кімнаті, знову сів, поблукав трохи поглядом по стінах, долівці, потім згадав, що у портфелі є третій том Хемінгуея, дістав його і став читати. За цим і застав його дільничний.

— А де ж свідок?

— Не може їхати, радикуліт вхопив. Але я з ним поговорив, — лейтенант мить помовчав. — Значить, діло було так. Він якраз стояв під кущем і натягував штани, коли хтось підійшов до ставу, хутенько роздягнувся і поліз у воду. Об цій порі купальники не дивина, але вони глибоко не залазили, обмиються біля берега, пропливуть якийсь метр-другий — і назад. А цей поплив і поплив, і зовсім нечутно, як риба. Коли заговорили, що Воловика втопили нарошне, в нього й закралася підозра.

— Він не дочекався, поки той купальник вилізе на берег?

— Ні, вбрався й пішов. Ніяких шумів на ставку не чув. Про всяк випадок я вивідав у нього про всіх рибалок, які ставлять ятері. Може, котрийсь із них щось бачив, чув…

Турчин пройшовся по кімнаті, подумав, потім зупинився навпроти Кривошиєнка.

— То що будемо робити?

Дільничний скосив очі на вікно, за яким уже зависали рідкі сутінки. Десь протяжно мукала корова й настирливо деренчав трактор.

— Я знаю… З рибалками треба поговорити. І відкладати не