Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Почав крастися вздовж будинку ліворуч. Ішов боком. Спину надійно прикривала могутня стіна. Рука так і тягнулася до «шмайсера». Але поки – рано. Озброєна людина одразу викличе паніку у віконних глядачів. І міліція, хай і не за три хвилини, все ж навідається поцікавитись: хто це там дефілює з пістолетом? І тоді заморишся пояснювати…
Дістався дверей першого під’їзду. Піднявся сходами. З домофоном. Смикнув. Зачинені. Якби «об’єкт» заходив, швидше за все, почув би, як пілікала мелодія. А якщо свій брелок? Тоді б звук усе одно почув би. Тільки він був би іншим. А якщо он до того, третього, що найдалі, тоді міг і не почути.
Пішов знову. Вирішив перевірити всі двері. Щоб дійти до наступних, треба проминути куток, утворений будинками, які щільно сходилися. Між ними тільки миша й прошмигне. Куди там цілому Термінатору. «Жирному коту»…
Ось перед самим носом синя лавочка. Наступна, через кілька метрів, буде зелена. Далі – червона. Між синьою й зеленою – іграшковий будинок. Жовті стіни, блакитний дах. Є більший отвір (двері) і менший (вікно). Заходимо крізь двері, визираємо у вікно. Така ось дитяча гра в доросле життя. Але ніхто не заходить. Ніхто не визирає. Ніде взагалі немає нікого. Підозріло. Чи таки нормально для цих місць?..
Порівнявся з будиночком. За ним височіли металеві гойдалки з витертими до блиску сидіннями. Височіли, але не рухались. Не поскрипували немащеними підшипниками. Хоч бери – та й сам: угору-вниз!.. угору-вниз!.. «Фуні-кулі, Фуні-куля»![81]Ех, де ж воно, твоє дитинство золотеє…
– Ку-ку! – з’явилося у вікні будиночка пів-Термінатора. Те «пів-», що вище.
Лисиця з переляку підстрибнув і вигукнув таке, що не було схоже на жодне слово в жодній мові світу.
– Ну і що ми тут кола нарізаємо? – глузливо поцікавився «Син Неба», спершись грудьми на нижню частину віконця. На таке собі «ніби-підвіконня». Дивно, але питання навіть наближено не нагадувало китайський афоризм. Хоча Богданові зараз не до здивувань. Ще не оклигав. Серце намагалося впіймати хоч якийсь ритм, але професор не відчував ні серця, ні ритму. Усе всередині завмерло. Перестало дихати. І просто вдихнути для Лисиці стало величезною проблемою. Ніби хтось перекрив кран. Лишивши організм без повітря. Але довго так тривати не може. Бо тоді це буде вже не організм. Патологоанатом перейменує його у своїх документах на «труп». Не хотілося. Тому й судомно намагався таки вхопити ротом бодай шматочок повітряної оболонки планети. Рятівний. Життєпродовжувальний. Ніби корковий круг для потопельника. Судомними вдихувальними рухами нагадував рибу. Викинуту штормом на берег. Але про це зараз зовсім не думав. Думати було нічим. Точніше, усі думки переселилися у п’яти. А ті до мозку явно не дотягували.
Нарешті таки Господь побачив проблему. І натиснув потрібну кнопку. І кран поступово відкрився. Повітря гайнуло в легені й розправило їх, ніби ковальські міхи. Щоб вони знов запрацювали. Є! Ще поживемо!
Термінатор тим часом уважно стежив. І жодного руху на обличчі, що можна було б сприйняти за співчуття, ніхто б не побачив. Навіть якби спеціально вдивлявся в цей таємничий незворушний фейс. Але таких тут не було. І не тут – також.
– Ти візьми тут ще копита відкинь, – презирливо вимовив «китайський імператор». – То мене ще на допити затягають. Робити мені нічого.
Лисиця після першого зробив ще кілька вдихів. І, зраділий, що в нього знову виходить, абсолютно не реагував на інтонацію. Але значення сказаного зрозумів.
– Не бійся, – почав фразу, але, відчувши, що не подужає її всю, ще раз вдихнув, і на видиху закінчив: – Я живучий.
– Кожен так думає. Поки на нього «не одягнуть дерев’яний макінтош і в його домі не заграє музика. Яку він не почує»[82].
– Оптимістично, – хмикнув Богдан, згадавши, з якого фільму ця репліка. – Але з кожного правила є винятки. Наш світ – це простір варіантів. А винятки, як і правила, – це і є варіанти.
– «Хмари не встоять перед вітром, а роса – перед сонцем», – знову нарядився донецьким Конфуцієм Термінатор. – На кожну силу є більша сила.
– Це знову погрози?
– Чому? «Кожен здатен побачити лише те, що він побачити здатен». Просто ділюся мудрістю.
– У «Червоному драконі» ти стільки каламуті нагнав, що й десять академіків не розберуться.
– Це не мої проблеми.
– Та все ж таки: чого ти цим хотів?
– Ти не слідчий, а я не гопник. Краще скажи, навіщо ви за мною ходите?
– Хто це – ви?
– Ти і цей, журналюга з кримінальної хроніки. Марченко, здається.
– А ти хіба його не знаєш?
– А навіщо він мені?
– Але ж ти з нами чаї свої китайські розпивав? «Люйча – зелений чай, хунча – червоний, улун – бірюзовий». – Лисиця сказав це і з презирством, і з намаганням спародіювати водночас.
– І що з того? – розпрямився донецький «Син Неба», ніби згадавши, що він таки «імператор». – Знаєш, скільки я вже цистерн їх випив? То мені кожного пам’ятати, з ким я це робив?
– Але ж зустрітися погодився?
– Попросили серйозні люди. От і дав добро.
– І що ти хотів сказати своїми афоризмами блювотними?
– А те, що й зараз. Забудьте про Кречета. І нехай усі забудуть.
– Це ж чого?
– Так треба.
– Кому?
– Кому треба, тому й треба.
– Щось ти на сіру прозу збився, друже, – штрикнув професор. – Не личить це тобі. Не той рівень.
– О’кей, – знову надягнув Термінатор маску ситого пітона. – Сам нарвався.
Він вийшов з будиночка, знайшов найзручнішу точку під ногами й почав:
Самотній лелека не напоїть дзьоба,
летить, кричить, голос нагадує ключ.
Хто пожаліє цю самотню суцільну тінь?
Розгубилися в десятках тисяч важких хмар…
Погляд зривається – і ніби щось бачить…
Смутку багато – і ніби чує…
Польові круки – не продовжують нитки думок,
а теж кричать і метушаться безладною зграєю…[83]
– Нормально, – усміхаючись, похвалив Лисиця, але іронію приховати не зміг. – Лі Бо?
– Фі-го! – пихато відповів «Син Неба». – Ду Фу!
– Гм… Теж непогано.
Богдан став у таку саму позу й запустив «нашу відповідь Чемберлену»:
швидко біжать всі дороги до тебе
жодна проте не сягає тебе
з мови твоєї словник укладають
той хто нотатки твої мовчазні зберігає
тексту переклад у серці він має
двері замкнув ти
ключик закинув.[84]
Термінатора, схоже, такий поворот трохи ошелешив. Ніби він зараз на ринзі й пропустив удар від суперника, якого збирався нокаутувати однією лівою. І маска ситого пітона сповзла та упала під ноги. А потім – і розлетілась на друзки.
Лисиця тріумфував. Недаремно ж скільки разів ходив на поетичні вечори, що влаштовувала інститутська колега, яка займається перекладами з китайської. Вона попросила вивчити цей вірш і продекламувати. Богдан же як порядна людина змушений був… це зробити. І ось тепер…
– А ти, до речі, хто такий будеш? – перейшов у наступ «імператор кафе». – Бо вчора я пустив слабинку. І дав вам так легко «доступитися до тіла».
– По-перше, – відчув міцніший ґрунт під ногами професор, – я – журналіст тієї ж газети, що й Ігор. Тільки з Києва.
– Чужий, виходить? – устромив справжнє око й протез у Лисицю співбесідник. – Я так і думав. Та ще й із Києва… Не сподобався з першого погляду. Відчув, що ти не такий простий, як Марчик.
– Марчик – це Ігор? – припекло уточнити Богданові.
– Але нічого, – начхав на питання Термінатор. – Завтра-післязавтра я знатиму про тебе все.
– Навіщо?
– Не питай дурного. І вкури: якщо я дізнаюся, що ви з Марчиком і далі пхаєте носи
