Вони сидять на канапі у вітальні, Анна поряд із Марко. Мати Анни елегантно вмостилася на краєчку крісла, тоді як батько намотує кола між канапою та вікном. Усі дивляться на нього.
— Ви впевнені, що це її одяг? — перепитує він знову, зупиняючись на мить.
— Так, — різко відповідає Анна. — Чому ви не вірите мені?
— Ми просто маємо бути повністю впевнені. П’ять мільйонів — то великі гроші. — Він говорить роздратовано. — Ми мусимо бути певні, що дійсно маємо справу з людиною, яка забрала Кору. Деталі були в газетах. Хтось міг цим скористатися.
— Це комбінезон Кори, — твердо каже Марко. — Ми впізнали його.
— То ви зможете дати нам гроші чи ні? — різко питає Анна. Вона нетерпляче дивиться на матір. Щойно в неї зародилася надія, все може знову піти за водою. Як батько може так ставитися до неї?
— Звісно, ми дістанемо гроші, — запевняє мати.
— Я не казав, що ми не дамо грошей, — відповідає батько. — Я сказав, що це може бути складно. Але якби я мав зрушити гори, то зрушив би й гори.
Марко дивиться на свого тестя, намагаючись контролювати своє обличчя, щоб на ньому не відбилася зневага. Усім відомо, що більша частина грошей належить матері Анни, але він для когось вдає, що — йому. Начебто він їх заробив. От недоумок.
— Два дні — не так багато для того, щоб дістати стільки грошей. Нам потрібно буде перевести в готівку деякі інвестиції, — пихато пояснює він.
— Це не проблема, — каже мати Анни.
Вона дивиться на свою доньку.
— Не хвилюйся за гроші, Анно.
— Ви можете зробити все тихо, так, щоб ніхто не знав? — питає Марко.
Річард Драйз голосно видихає, розмірковуючи.
— Треба поговорити з юристом про те, як усе влаштувати. Ми з’ясуємо.
— Дякувати Богу, — із полегшенням видихнула Анна.
— І як узагалі це має відбутися? — питає Річард.
Марко відповідає:
— Так, як написано в записці. Без поліції. Я поїду, передам їм гроші, а вони віддадуть мені Кору.
— Може, мені краще поїхати з тобою, щоб ти не облажався? — пропонує батько Анни.
Марко дивиться на нього, не приховуючи гніву.
— Ні. — І додає: — Якщо вони побачать, що я не один, то можуть передумати.
Вони витріщаються одне на одного.
— Але товста чекова книжка тут у мене, — каже Річард.
— Взагалі-то, товста чекова книжка тут у мене, — відрізає Еліс.
— Тату, будь ласка, — каже Анна, налякана тим, що її батько може все зіпсувати. Її погляд схвильовано перестрибує з батька на матір.
— Але в нас навіть немає доказів, що Кора жива, — каже Річард. — Це може бути якесь шахрайство.
— Якщо Кори там немає, я не лишатиму грошей, — каже Марко, спостерігаючи за тим, як Річард знову починає ходити перед вікном
— Не подобається мені все це, — каже Річард. — Ми мусимо повідомити поліції.
— Ні! — каже Марко.
Чоловіки дивляться один на одного. Річард першим відводить очі.
— Який у нас вибір? — питає Анна, готова розплакатися.
— У будь-якому разі, мені це не подобається, — каже Річард.
— Ми вчинимо так, як сказано в записці, — впевнено каже мати Анни, кидаючи на чоловіка пронизливий погляд.
Батько Анни дивиться на неї й каже:
— Пробач, Анно. Ти маєш рацію. В нас немає вибору. Ми з мамою краще займемося грошима.
Марко спостерігає за тим, як його тесть і теща сідають у свій «Мерседес» і їдуть. Він майже нічого не їв відтоді, як усе почалося. Джинси вже звисають на ньому.
Жахливий був момент, коли Річард сказав, що буде важко дістати гроші. Але він просто хотів показати, що він пуп землі. Він хотів продемонструвати всім, який він крутий. Хотів, щоб усі оцінили його значущість.
— Я знала, що вони погодяться зробити це для нас, — каже Анна, раптом опинившись поряд із Марко.
Як їй вдається постійно говорити щось не те? Принаймні стосовно своїх батьків. Як вона могла не бачити, яким насправді був її батько? Невже вона не розуміла, що він маніпулятор? Але Марко мовчить.
— Усе буде добре, — каже Анна, беручи Марко за руку. — Ми повернемо її. І всі нарешті побачать, що це ми були жертвами.
Вона стискає його руку.
— А потім ми змусимо ту кляту поліцію вибачитися.
— Твій батько ніколи не забуде про те, що це їхні гроші врятували нас.
— Він не ставиться до цього так! Він вважає, що рятує Кору. Я впевнена! Вони не використовуватимуть цього проти нас.
Його дружина часом така наївна. Марко стискає її руку у відповідь.
— Чому б тобі не прилягти й не спробувати відпочити? Я хочу ненадовго піти.
— Навряд чи я зможу заснути, але спробую. А куди ти?
— Хочу заскочити в офіс дещо перевірити. Я не був там відтоді… як забрали Кору.
— Добре.
Марко обіймає Анну.
— Хочу скоріше побачити її знов, — шепоче він.
Вона киває йому в плече. Він її відпускає.
Марко дивиться, як вона підіймається сходами, потім бере ключі з вази на столику в передпокої й виходить.
Анна збирається лягти. Але
