Детективи Ресбак та Дженнінґз у патрульній машині, Дженнінґз за кермом. Усередині спекотно, і Ресбак налаштовує кондиціонер. Незабаром вони дістануться школи Сент-Мілдред, ексклюзивного приватного закладу, де дівчата вчаться з дитячого садочка до останнього класу. Анна Конті навчалася тут увесь час до коледжа, тож тут мають знати, що вона за людина.
На жаль для детективів, літні канікули саме у розпалі, але Ресбак зателефонував заздалегідь і домовився з пані Бек, директоркою, в якої, очевидно, навіть улітку повно роботи.
Дженнінґз паркується на вільному місці. Школа — гарна кам’яна будівля, трохи схожа на палац, оточений зеленню. Місце аж пашіє грошима. Ресбак уявляє, як до парадних дверей під’їжджають розкішні машини й вивергають назовні дівчат із привілейованих родин. Але зараз тут панує мертва тиша, якщо не зважати на чоловіка, який стриже траву косаркою.
Ресбак і Дженнінґз підіймаються низенькими кам’яними сходами й натискають кнопку дзвоника. Скляні двері відчиняються, голосно клацнувши, і два детективи заходять усередину й за дороговказами в широкому коридорі проходять до приймальні, поскрипуючи підошвами по блискучій підлозі. Ресбак відчуває запах воску й лаку.
— Я не сумую за школою, а ви? — каже Дженнінґз.
— Та де там.
Вони заходять до приймальні, де їх зустрічає місіс Бек. Ресбак бачить, що їй ледве за сорок, і цей факт одразу ж його розчаровує.
Навряд чи вона була тут одночасно з Анною Конті. Але Ресбак сподівається на те, що лишилися якісь вчителі, котрі пам’ятають її.
— Детективи, чим я можу допомогти вам? — питає місіс Бек, проводжаючи їх до свого великого кабінету.
Ресбак та Дженнінґз сідають на зручні стільці перед столом, а вона розташовується за ним.
— Нас цікавить одна з ваших колишніх учениць, — каже Ресбак.
— Хто? — питає вона.
— Анна Конті. Але коли вона тут навчалася, її прізвище було Драйз.
Місіс Бек мовчить, а потім киває:
— Зрозуміло.
— Я так розумію, ви не працювали тут, коли Анна навчалася у школі, — каже Ресбак.
— Ні. Боюся, це було ще до мене. Бідна жінка. Я бачила її по телевізору. Скільки їй років?
— Тридцять два, — каже Ресбак. — Здається, вона навчалася тут від садочка і до кінця школи.
Місіс Бек усміхається.
— Багато наших учениць лишаються тут від садочка й до вступу в хороший коледж. Дуже великий відсоток тих, хто вступає до нас, закінчує нашу школу.
Ресбак посміхається їй у відповідь:
— Ми б хотіли переглянути її особову справу, в ідеалі — поговорити з кимось, хто спілкувався з нею особисто.
— Зараз я з’ясую, що можна зробити, — каже місіс Бек і йде з кімнати.
Вона повертається з текою кольору шкіри буйвола.
— Так, як ви й кажете, вона була тут від садочка до дванадцятого класу. Чудово навчалася. Потім вступила до Корнелльського університету.
Простягаючи руку до файлів справи, Ресбак подумав, що більшою частиною роботи цієї жінки є піар. Дженнінґз нахиляється, щоб також проглянути папери. Ресбак упевнений, що попри позитивну характеристику директорці дуже хотілося б, щоб сумнозвісна тепер Анна Конті ніколи не винагороджувала своєю присутністю стін школи Сент-Мілдред.
Вони із Дженнінґзом мовчки переглядають документи, доки місіс Бек нервово совається за столом. Там майже нічого немає, окрім бездоганних табелів з оцінками. Нічого не впадає їм в очі.
— Може, хтось із тодішніх учителів досі тут працює? — питає Ресбак.
Місіс Бек розмірковує. Нарешті вона каже:
— Більшість із них переїхали, але місіс Блікер звільнилася лише минулого року. Я побачила в теці, що вона навчала Анну англійської у старших класах. Можете поговорити з нею. Вона живе тут неподалік.
Вона записує ім’я та адресу на папірці.
Ресбак бере його й прощається:
— Дякую, що приділили нам час.
Вони із Дженнінґзом повертаються до задушливої машини. Ресбак пропонує одразу вирушити до Блікер і дорогою перехопити сендвіч.
— Що ви сподіваєтеся накопати? — питає Дженнінґз.
— Ніколи ні на що не сподівайся, Дженнінґзе.
Розділ 15Коли детективи приїздять до будинку вчительки на пенсії, їх зустрічає жінка із прямою спиною і пронизливим поглядом. Ресбак подумав, що вона виглядає саме так, як і має виглядати людина, яка викладала англійську в приватній жіночій гімназії.
Місіс Блікер уважно вивчила їхні посвідчення, а потім оглянула і їх самих, перш ніж впустити через двері.
— Обережність ніколи не завадить, — пояснила господиня.
Дженнінґз перезирається із Ресбаком, коли вона веде їх вузьким коридором до своєї вітальні.
— Сідайте, будь ласка, — каже вона далі.
Дженнінґз і Ресбак одразу ж сідають на два оббиті тканиною стільці. Вона повагом влаштовується на канапі навпроти. На журнальному столику лежить товстий роман «Барчестерські вежі» видавництва «Пінґвін классікс», а поряд із ним — айпад.
— Чим можу допомогти, джентльмени? — питає вона й додає: — Хоча я здогадуюся, що привело вас сюди.
Ресбак посміхається їй якомога чарівніше.
— І чому ж, на вашу думку, ми тут, місіс Блікер?
— Ви хочете поговорити про Анну. Я впізнала її.
Ресбак і Дженнінґз обмінюються поглядами.
— Коли я вчила її, в неї було прізвище Драйз.
— Так, — визнає Ресбак, — ми прийшли поговорити про Анну.
— Це жахливо, жахливо. Я дуже засмутилася, коли почула про них із новин.
Вона гірко зітхає.
— Я не знаю, що
