Від збудження Ресбак відчуває поколювання на шиї.
— Чому б вам не почати від початку, — терпляче пропонує він.
Вона киває.
— Мені подобалася Анна. Добре знала мій предмет. Не те щоб вона була захопленою ученицею, але старанною. Серйозною. Вона була досить мовчазною. Важко було збагнути, що там у неї в голові. Любила малювати. Я знала, що інші дівчата її діймали. Я намагалася покласти цьому край.
— Як діймали?
— Ну, як зазвичай це роблять зіпсовані багаті дівчата. Ті, в яких більше грошей, ніж розуму. Обзивали її товстою. Хоча вона, звісно, товстою не була. Просто інші дівчата були худі як скіпки.
— Коли це було?
— Здається, коли вона вчилася в десятому чи одинадцятому класі. Там було троє дівчат, які вважали себе вибраними. І ця трійця найвродливіших об’єдналася в закритий клуб, до якого ніхто не міг долучитися.
— Ви пам’ятаєте їхні імена?
— Звісно. Деббі Рензетті, Дженіс Фьоґль та Сьюзен Ґівенз.
Дженнінґз записав імена до блокнота.
— Цих трьох я не забуду.
— І що сталося?
— Я не знаю. Одного дня ці троє, як завжди, чіплялися до Анни, а потім раптом одна опиняється в лікарні, а інші двоє десятою дорогою її оминають. Сьюзен зо два тижні у школі не було. За офіційно версією, вона забилася, упавши з велосипеда.
Ресбак трохи нахиляється вперед.
— Але ви не вірите в цю історію, так? Що, на вашу думку, сталося насправді?
— Я точно не знаю. Усе замовчувалося. Але закладаюся, вони дістали Анну по саме нікуди.
Повернувшись до відділка, Ресбак і Дженнінґз проводять невеличке розслідування й дізнаються, що двоє з трійці дівчат, Деббі Рензетті та Сьюзен Ґівенз, після закінчення школи переїхали звідси з родинами. Дженіс Фьоґль, на щастя, досі живе в місті. Коли Ресбак телефонує їй, фортуна продовжує посміхатися йому: вона вдома й не проти прийти до відділка того ж дня пообіді.
Коли Дженіс Фьоґль без запізнень приїздить, Ресбака викликають до стійки реєстрації. Він приблизно знав, чого очікувати, та, попри це, його вражає її краса. Як то було, — думає Ресбак, — бути такою красунею в школі, коли більшість дітей намагаються бодай прийняти свою зовнішність? Йому цікаво, як це вплинуло на неї. В його думках промайнула Синтія Стілвел.
— Пані Фьоґль, — каже Ресбак. — Я детектив Ресбак. Це детектив Дженнінґз. Дякуємо, що прийшли. Якщо ви не проти, ми поставимо вам кілька питань.
Вона робить ображену гримаску:
— По правді кажучи, я очікувала, що комусь це можна було вирішити і по телефону, — каже вона.
Її ведуть до однієї з допитних кімнат. Вона напружується, дізнавшись про камеру, але не заперечує.
— Ви знали Анну Конті — тоді в неї було ще дівоче прізвище, Драйз, — коли навчалися в школі Сент- Мілдред, — починає Ресбак, щойно вони покінчили зі вступною частиною.
— Так, — тихо відповідає жінка.
— Якою вона була?
Дженіс замовкає, ніби не знаючи, що сказати.
— Вона була милою.
— Милою? — Ресбак чекає на продовження.
Раптом її обличчя спотворює спазм і вона починає плакати. Ресбак підсуває до неї коробку із серветками й чекає.
— Правда в тому, що вона була хорошою, а я була стервом з голови до ніг. Ми зі Сьюзен і Деббі були жахливими. Мені соромно за це. Коли я згадую, якою була, то просто не можу в це повірити. Ми були жорстокі до неї, без жодних причин.
— І як проявлялася жорстокість?
Дженіс відвертається й акуратно висякується. Потім дивиться на стелю, намагаючись опанувати себе.
— Ми глузували з неї. З її зовнішності, одягу. Ми вважали себе кращими за неї, кращими, власне, за всіх.
Вона скоса дивиться на нього:
— Нам було по п’ятнадцять. Проте, навряд чи це нас виправдовує.
— То що сталося?
— Так тривало місяцями, й вона просто терпіла. Вона завжди була чемною до нас і вдавала, ніби її це не зачіпає, але ми вважали, що вона просто нікчема. Взагалі-то, мені здавалося, що це прояв своєрідної сили: те, що їй вдається щодня робити вигляд, ніби їй байдуже, хоча насправді їй не байдуже, але я тримала цю думку при собі.
Ресбак киває, заохочуючи її продовжувати.
Вона дивиться на серветку, важко зітхає та зводить очі на Ресбака.
— Одного дня вона зірвалася. Ми втрьох — Деббі, Сьюзен і я — чомусь лишилися в школі після уроків. Ми були в жіночому туалеті, аж раптом зайшла Анна. Вона побачила нас і завмерла. Потім привіталася, помахала рукою й пішла в одну з кабінок попісяти. Зізнаюся, для цього потрібно було мати певну сміливість.
Вона замовкає, а потім продовжує:
— У будь-якому разі, ми почали говорити їй різну гидоту.
— Наприклад, — уточнює Ресбак.
— Соромно зізнатися. Щось на кшталт: «Як тобі сидиться на дієті? Бо ти, здається, гладша, ніж була». Ми жахливо поводилися з нею. Вона вийшла з кабінки й попрямувала відразу ж до Сьюзен. Ніхто з нас такого не очікував. Анна схопила її за горло і вдарила об стіну. То була цементна стіна, кремово-глянцева, і Сьюзен сильно забилася об неї головою.
Дженіс кривиться, ніби повернулася до того туалету, де стоїть і дивиться, як її подруга, скалічена, лежить на підлозі, поки по стіні стікає кров.
— Я думала, що Анна вбила її.
— Продовжуйте,
