— Ми з Деббі кричали, але Анна не промовила ані слова. Деббі була ближче до дверей, тож вона побігла покликати на допомогу. Мені було страшно лишатися з Анною наодинці, але вона стояла між мною та дверима і я була занадто налякана, щоб рухатися. Анна дивилася на мене скляними очима. Ніби вона була десь не там. Я не знала, чи вона бачить мене. Моторошно. Нарешті прийшов хтось з учителів, а потім і директорка. Вони викликали швидку.
На цьому Дженіс замовкає.
— А поліцію ніхто не викликав?
— Жартуєте? — вона здивовано дивиться на нього. — У приватних школах це не вітається. Усі наслідки ліквідовувала директорка. Приїхала мати Анни, наші батьки і все… владнали. Розумієте, ми на це заслуговували, і всі про це знали.
Ресбак скрадливо продовжує розпитувати:
— А що було після того, як викликали швидку?
— Коли приїхали лікарі, Сьюзен поклали на ноші й занесли до карети. Ми з Деббі та з учителькою пішли за нею. Ми з Деббі плакали, билися в істериці. Директорка забрала Анну до свого кабінету, де вона мала дочекатися приїзду матері. Швидка забрала Сьюзен, а ми з учителькою лишилися чекати наших батьків на парковці.
— Пам’ятаєте ще щось? — питає Ресбак.
Вона киває.
— Перед тим як директорка забрала Анну до кабінету, Анна поглянула на мене, наче це була не вона, і запитала: «Що сталося?»
Ресбак каже:
— Що ви подумали, коли вона це сказала?
— Я подумала, що вона божевільна.
Поштар за дверима намагається проштовхнути купу листів крізь отвір у дверях. Анна стоїть на кухні й спостерігає. Вона могла б відчинити двері й забрати пошту, щоб спростити йому життя, але їй не хочеться. Вона знає, що всі ці сповнені ненависті повідомлення — для неї. Він дивиться у вікно й помічає її. На мить їхні очі зустрічаються, але він відводить погляд і продовжує запихати конверти. Менше тижня тому вони ще жартували одне з одним. Але тепер усе інакше. Листи падають на підлогу біля дверей неохайною купою. Він намагається просунути в отвір товстий пакунок, але той не пролазить. Поштар запихає його наполовину, а потім розвертається й іде до наступного будинку.
Анна стоїть, не зводячи очей із купи листів на підлозі, з пакунка в отворі. Він не дає отвору закритися. Вона підходить до дверей і намагається витягти його. Це такий конверт із бульбашками. Він застряг і не проходить. Їй доведеться відчинити двері й дістати його з вулиці. Вона визирає у вікно, щоб пересвідчитися, що там нікого немає. Репортери, які ще вранці були там, пішли разом із поліцією. Анна відчиняє двері, рвучко хапає пакет і швидко забігає назад, зачиняючи двері на ключ.
Вона бездумно відкриває пакунок.
Усередині лежав м’ятно-зелений комбінезончик.
Розділ 16Анна пронизливо закричала.
Марко почув її крик і стрілою примчав зі спальні. Він побачив, як вона стоїть біля дверей, помітив купу листів у неї під ногами. Нарешті він бачить краєчок м’ятного костюмчика, що визирає із пакунка.
Змертвіло-бліда, вона обертається до нього.
— Це приніс поштар, — каже вона, її голос лунає дивно і глухо.
Марко підходить до неї, і вона передає пакунок йому. Вони дивляться на нього разом, наче їм лячно його торкатися. Що як це чийсь злий жарт? Що як хтось вирішив порозважатися і надіслати м’ятно-зелений комбінезон жахливим батькам, які лишили дитину вдома саму?
Марко бере пакунок з рук Анни й обережно відкриває його. Він дістає комбінезончик. Він схожий на Корин. Він перевертає його. На грудях вишито зайчика.
— О Боже! — скрикує Анна й, затуливши обличчя руками, вибухає риданнями.
— Це її, — суворо каже Марко. — Корин.
Анна киває, але їй відібрало мову.
До споду малесенького костюмчика причеплено записку. Текст друкований, шрифт дрібний.
«З дитиною все гаразд. Викуп — п’ять мільйонів доларів. НЕ повідомляйте поліції. Принесіть гроші у четвер о другій пообіді. Дізнаємося про поліцію — і ви ніколи її не побачите».
Внизу записки — детальна мапа.
— Її повернуть нам, Анно! — кричить Марко.
Анна відчуває, що може знепритомніти. Після всього, що вони пережили, це звучить надто добре як на правду. Вона бере в Марко комбінезон, прикладає до обличчя і вдихає запах. Вона відчуває запах своєї дитини. Вона відчуває її запах. Забагато емоцій. Вона вдихає ще раз і відчуває, як у неї підгинаються коліна.
— Зробимо, як вони вимагають, — каже Марко.
— Хіба не потрібно повідомити в поліцію?
— Ні! Тут же написано — не повідомляти. Ми ризикуємо все зіпсувати. Хіби ти не розумієш? Надто ризиковано залучати поліцію. Якщо він подумає, що його можуть піймати, то може просто вбити Кору й позбутися її! Треба робити, як він сказав. Без поліції.
Анна киває. Страшно робити це самим. Але Марко має рацію. Чим поліція допомогла їм? Нічим. Усе, що робила поліція, — підозрювала їх. Поліцейські їм не друзі. Треба самим повертати Кору.
— П’ять мільйонів, — каже Марко напружено. Він дивиться на неї, і раптом його охоплює хвилювання.
— Думаєш, твої батьки погодяться на п’ять мільйонів?
— Я не знаю, — вона нервово кусає губу. — Мусять погодитися.
— У нас мало часу. Два дні, — каже Марко. — Треба запитати у твоїх батьків. Їм треба почати збирати гроші.
— Я їм зателефоную.
Вона йде до телефону на кухні.
— Подзвони з мобільного і, Анно, скажи їм одразу — ніякої поліції. Ніхто не має знати.
Вона киває
