Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Далі сотати думки хоч про будь-що не міг, бо Настя вже ридала ридма. І те ридання зроджувало в Павловому серці щемкий біль: Воловикові через чотири місяці мало виповнитися тільки тридцять років. Якось би розраяти молодицю, трохи заспокоїти, тільки хіба таке можливо?

Павло припалив цигарку і, бачачи, що плач вгамується не швидко, перебив жінку:

— Які у вас є підстави вважати Моринця й Добровольського вбивцями вашого чоловіка?

Настя ніби не чула запитання, очі її, залиті слізьми, дивилися на нього й нічого не бачили. Врешті, молодиця здригнулася і замовкла, лиш тонко, немов мале скривджене дитя, схлипувала. Незграбно тильною стороною правої руки витираючи сльози, заговорила:

— Ви розумний чоловік, самі посудіть, чи міг він утопитися в ставку, який перепливав десятки разів, не відпочиваючи? Про це вам усяк в селі скаже.

— Але ж не забувайте — він був нетверезий.

— А хто його споїв? Вони ж… Доки не пішов у ті прокляті заготівельники, доти й не набирався під саму зав'язку.

— Але й це не привід.

— Як то не привід?! — підвищила голос Настя. — Вони його з путі збили, вони й погубили зовсім. Микита сам жалкував, що зв'язався з ними. А ви мені тут про привід торочите.

Очі жінки недобре заблищали. Півень, який грібся неподалік у колі курей, підвів голову й сторожко подивився на людей.

— Кажуть, без причини й листок не впаде з дерева, — спокійно мовив Турчин. — Яка ж все-таки була причина в Добровольського й Моринця, щоб спровадити зі світу вашого чоловіка?

— Значить, була причина, коли спровадили. На те ви й міліція, щоб знайти її.

— Добре, будемо шукати. Але й ви повинні нам допомогти. От ви кажете, нібито ваш чоловік шкодував, що зв'язався із заготівельниками. А чого? Що погане вони йому зробили? — Турчин намагався говорити лагідно, розважливо. Він чув, як жінка уривчасто дихає, як із грудей її раз по раз виривається гіркий здушений зойк, бачив змарніле обличчя, синці під очима, бачив натруджені руки, її, безперечно, зігнуло горе, і в серці його ворушилася щемлива жалість. Якщо він і знайде вбивць, то хіба тим утішить жінку? — Може, хоч щось знаєте? Для нас це дуже важливо.

Настя дивилася на город. На буйній зелені поблискували промінці, пахло картоплинням, соняшниками, за городом височіли дерева, верби та вільхи. Все те про щось нагадувало, будило в серці якісь затаєні почуття.

— У мене вже про те питали, — важко зітхнула Настя. — Що я можу сказати? Як пішов у заготівельники, почав випивати, дому не тримався… А в колгоспі робив, то прийде з роботи, балакає, жартує. А це надметься й мовчить. Не бачила я в нього радості і тоді, як премію отримав. А через оті премії, через отой «грубий» заробіток і пішов у заготівельники. Бачите, хата в нас добра, ми давно її звели, на другий рік після весілля. Батьки, звичайно, багато допомогли. Ну, а тепер надумали купити машину. Йти знову до батьків із простягнутою рукою не хотілося. Бо ж машина не хата. Без машини можна обійтися. Та й батьки наші вже на пенсію вийшли. В колгоспі, правда, ще роблять, тільки яка вже робота…

— А що, в заготівельниках чоловік заробляв багато?

— Більше, ніж в обліковцях. І набагато. Але якби я знала, що таке станеться, то хай би оті заробітки згоріли синім полум'ям, а заразом і машина. Жили без неї стільки і ще прожили б.

— Моринець і Добровольський бували у вас дома?

— Бували, і не раз. Мій на вечерю їх приводив… Вони ж тут самі, без сімей.

— Про що вони розмовляли?

— Про все потроху, а найбільше про полуниці та про гроші.

— Коли були останній, раз?

— Днів за три до того… Вже притьопали напідпитку. Я здогадалася, що премію замочували і що дуже були невдоволені нею. Хтось там отримав багато, а їм перепало менше. А вони ж так старалися… Мій прямо й сказав: «Ми робимо, а він загрібає гроші». Моринець на те йому: «Сезон заготівель полуниць тільки-но почався. Попрацюємо краще, то й будемо більше мати». Мій знову своєї: «З таким живоглотом матимеш. Він тільки про себе дбає. На чужому горбі в рай їде, а я цього не хочу». Моринець знов став Микиту заспокоювати, говорячи, що все їхнє попереду.

— А Добровольський що, мовчав?

— Він тягнув руку за моїм.

— Ви не можете пригадати, що він казав конкретно?

— Те, що і мій: «Він бере наше, кровне. Треба йому сказати це в очі». Мій іще кинув Моринцю: «Може, він із тобою ділить, коли ти його так захищаєш!» — «Не мели дурниць! — гримнув Моринець. — Кожен має свій процент. Більше заробиш — більше маєш».

— Скільки ваш чоловік. отримав премії?

— Насправді… я не знаю, бо він мені їх не дав, а як його не стало, то я шукала й не знайшла. Проциндрив, мабуть, з тими поганцями.

— У чоловіка ворогів не було?

— Та ніби й не було. Правда, один тут ревнував його до своєї. В нього таки жінка гуляща, тягається, але Микита до неї був байдужий. Я сама слідкувала за ними, то знаю.

— Як ви вважаєте: за те, що чоловік ваш протестував проти неправильного розподілу премій, його могли вбити?

— Я нічого не вважаю! Я серцем чую…

Про серце вона писала і в скарзі, і Турчин зрозумів: нема зачіпки. Все голе, як перший лід. Хіба що перевірити розподіл премій… А щодо серця? Сам у багатьох випадках довірявся інтуїції, йшов за нею, і вона не раз допомагала. То чому має на чужі передчуття махати рукою?

Приймально-переробний пункт містився у звичайній селянській хаті, старі господарі якої повмирали,