Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко
- Гаразд, облишимо це. Тепер ти, Дмитре. Тобі дзвонили у неділю?
- У суботу. В неділю я був у лікарні. Мені дзвонили у суботу - було темно, але зараз темніє рано… Десь, може, о шостій… І тепер, щодо цього дзвоника. Я говорив сьогодні з лікаркою Ольгою Павлівною. Вона казала, що міг подзво нити хтось із хворих. А ще вона казала, що в палаті з Веро нікою була якась істерична особа Поліна.
- Я її знаю. Вона, між іншим, могла. Не сподобався їй Женик, не сподобався кретин Адріян, ну то зателефонуємо законному чоловікові, ніби то її діло. Це, між іншим, вона сказала мені, що ти був у мами напередодні… Це вона, Поліна. Інакше звідки б я знала?
- A я не бачив ніякої Поліни. Бачив тільки огидно брудне ліжко.
- То було її ліжко. Значить, мама щось їй розповідала, коли ти пішов. може, навіть, щось абсолютно нейтральне.
- А тепер давайте повернемося до баби Зосі. Я на сто відсотків певен, що це та сама жінка, яка була в домі Івана Раєвського вісімнадцять… ні, вже дев’ятнадцять років тому.
Ці вивернуті губи, ці кошлаті брови - їх не забудеш. Я не відразу згадав, де я її бачив. Але згадав. Власне, щоб погово рити про ту бабу Зосю, я і їхав до лікарні. І Ольга Павлівна сказала, що вона звільнилася з лікарні минулого понеділка!
Тобто в день… в день смерті, кончини, загибелі… - називайте це, як хочете…
- Це серйо о озно, - озвався від порога Ярослав, який уже виспався у кріслі у передпокої і уважно слухав хід розслідування загадкової загибелі Вероніки Раєвської. - А може, та баба Зося - просто диявол? Убила бідну тьотю Вероніку і повернулася у пекло? Це дуже логічно! Тьотя Ніка була просто ангелом на землі! Я її любив! І вона мене теж! Її всі любили!
- Ярославе, облиш блазнювати! - Її не можна було не любити! - Ярослав говорив з інтонаціями поганого актора, - а диявол таких не любить!
- Та замовкни ти зі своїм дияволом, єдина тема, яку ти здатен розробляти, - невдоволено озвалася Вікторія.
- Так, я хотів би навчатися на факультеті дияволо знавства і сатанізму! Чи десь ще не відкрили такий?
- Не відкрили! Тобі треба орієнтуватися на етноґрафію.
Або на українознавство… А поки що не заважай нам!
- Дайте ще рибки - не заважатиму.
- Отже, баба Зося звільнилася з тої лікарні буквально в день смерті мами?
- Так! І лікарка Ольга Павлівна запевняє, що й гадки не має, куди вона могла подітися. А санітарка у вестибюлі сказала мені, що та баба Зося у лікарні жила. Не мала де жити і жила в лікарні.
- Це схоже на правду. Вона була у лікарні щодня. Зазви чай, санітарки і медсестри то є, то їх нема. А ця була завжди.
Я на це звернула увагу.
- Ну, то якщо її пригріли у лікарні, то вона мала трима тися за таку роботу обома руками!
- Але якщо вона вчинила злочин, то мала тікати подалі! І якомога швидше!
- Вона була нібито непогана бабця! Вона купувала мамі сік за свої гроші!
- То, може, вона й підсипала щось, що викликало у Веро ніки алергію! І ще одне. Чи можу я поставити питання щодо купівлі цієї квартири?
- Звичайно!
- Хто власник цієї хати? Скільки осіб?
- Зараз тільки я сама. Заповіту не було. Мама не збира лася туди… Очевидно, переоформити її на себе я зможу знов таки тільки через півроку.
- Якщо не буде інших спадкоємців…
- На що ти натякаєш, тату? У мами не було інших дітей.
- Але в неї є якісь брати, якісь сестри… - Є. Але донька - першочерговий спадкоємець.
- Ми іноді починаємо робити ремонт, і тут бозна звідки з’являються якісь спадкоємці, які примудряються довести, що вони непрацездатні і тому їм належить частина площі. Іноді власники квартир виплачують таким бідним родичам якусь суму, щоб вони відчепилися. Хоч би ти не опинилася в такому стані, Віко!
- Але тоді, після смерті діда, справа була серйозніша, бо йому ті підозрілі родичі були значно ближчі. І ніхто з них ні на що не претендував. Логічніше було діяти тоді.
- Ці ж люди, як я розумію, не є якимись організованими мафіозі. Діють собі, як їм підкаже їхній невеличкий розум.
Але й вони загрожують нам і можуть комусь укоротити віку… І ще одне, якщо вже ми говоримо про це… та сама… моя ранкова співрозмовниця… - Дмитро тепер боявся вимовляти ім’я своєї колишньої коханки.
- Вона мені теж розповідала по телефону про розбиті вікна у кав’ярні біля Дніпра, - перебила Лариса. - Туди, звісно, можна піти попити кави, це дорого не коштуватиме.
Але я дедалі менше вірю у версію щодо кримінальних роди чів. Ці телефонні дзвінки вам обом. Це були якісь хитрі дзво ники. Люди з життєвого дна, які їдять зі смітників і б’ють вікна у кав’ярні, не додумались би до таких прийомчиків. А це робилося для того, щоб Вікторія в усьому винуватила свого батька і його рідню і не написала заяви про те, що вона не погоджується з довідкою про смерть і наполягає на подальшому розтині, на з’ясуванні причин смерті… І хто б це міг такого накрутити?
- Ольга Павлівна мені так і сказала, що ми мали б відразу дошукуватися правди, поки… поки Вероніку не було похо вано. А тепер усе це з’ясувати значно важче. Проте бабу Зосю все одно треба розшукати. Її зникнення не може не бути пов’язане зі смертю Вероніки. Це вже занадто дивний збіг.
- Мені страшно, - сказала Вікторія, - тату, залишайся тут на ніч!
- В мене немає зубної щітки,
