Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко
- Почалося! Я так і знала! Мене не треба виховувати!
- Я не виховую, боронь Боже! Тільки ти поки що не літаєш у космос, не пишеш книжки і не тешеш каміння…
- Я вступила до престижного університету! На безкош товний! Скільки батьки витрачають енергії, щоб прилашту вати дітей туди навіть на платний! В тебе були ці проблеми?
Ну от і сиди. Заїв? То давай по другій. Наливай!
Дмитро налив Вікторії на денце, а собі повну. - І мені повну! Що за дискримінація жіноцтва?
- Це з мого боку не сексизм, а ейджизм. Якби раптом отак навпроти мене сидів син твого віку, я б так само, як тільки міг, обмежував горілку.
- Ой, я подивилася б, як би тебе слухався вісімнадцяти літній лобур, якому б ти не давав пити горілку!
- Тобі буде вісімнадцять тільки в березні!
- Ти диви! Не забув!
- Не забув, доню… І я прошу тебе, у тебе, може, спадко вість з боку мами…
- Мама завжди вживала алкоголь дуже культурно!
- Я не про маму. Але мамин батько…
- Не говори мені про того батька, ми мали радість його тут глядіти. Я тобі ще покажу його кімнату… А щодо горілки, то в нашому навчальному закладі всі п’ють. Дівчата п’ють. А вже хлопці! Я розумію, якби я кололася. А пити - це святе!
- А я прошу тебе зменшити свою дозу.
- А як не послухаюсь, то заїдеш у вилицю!
Це був козирний туз дочки, який йому не було чим крити. І тоді він витяг свого козира, який вирішив був не витягати взагалі.
- Якщо ти вже така самостійна і незалежна панна, то навіщо тягаєш гроші у батька зі схованки?
- Які гроші? Я тебе питаю, які гроші?
- Шістсот гривень. Які лежали в секретері у вітальні.
- Я щось не в’їду. Який секретер, у якій вітальні?
- Секретер у вітальні, там де ми жили разом.
- У бетонці?
- В тебе, здається, лишалися ключі від неї.
- Я ними ніколи не користувалася. А в тебе пропали гроші?
- Мене деякий час не було в Києві. Я був у Блюхівці на могилі твоєї бабусі. Там захворів, замість тижня пробув три. І за цей час…
- А може, ти забув і поклав їх в інше місце? Ти пошукай їх.
- Я, Віко, пам’ятаю, що й куди кладу…
- Дивно… Я й забула ту хату, як кошмарний сон, а тут раптом таке. Ти пошукай гроші, добре, тату? - Вікторія пере стала бути аґресивною, а Дмитро спочатку відчув задоволен ня, що зумів приборкати язикату дівчину, а потім йому стало сумно: от уже вдаєшся до дипломатії із такою шмаркачкою.
- Ти з роботи? Я не спитала. Як ти голодний, я можу зварити суп швидкого приготування. У мене є югославський.
Його навіть собаки їдять!
- Собаки? Ти хочеш мене почастувати стравою для собак?
- Страви для собак дуже дорогі, значно дорожчі, ніж для людей. А пакетні супи собаки не їдять. Але цей, югославсь кий, їдять з апетитом.
- Дякую, Віко, твої канапки дуже класні, або як треба казати? кльові?
- Прикольні.
- Так, так, прикольні. Але давай почекаємо Ларису.
- Давай. А поки що я покажу тобі наш дім.
Вікторія показала батькові усі три спальні, включаючи дідову.
- Тут, звичайно, приміщення потребує ремонту, - сказав Дмитро, роздивляючись плями на стінах і геть попсовану підлогу.
- В мене немає грошей, - зітхнула Вікторія.
- Зате в тебе є батько, який уміє все це робити. - І… скільки це буде коштувати?
- Я ще не дійшов до того, щоб брати гроші з рідної донь ки.
- Але тоді я повинна буду готувати для тебе супи з м’яса і овочей, а в мене на це немає часу! Я вчуся!
- Віко, я ж не плачу за твою освіту, як багато інших бать ків дорослих дітей! Отже, я цілком можу виконати ремонтні роботи для тебе безкоштовно і без якісних супів.
Вікторія не змогла втримати посмішку і сказала батькові, що він, здається, класний мужик. А потім згадала, що сьогод ні дев’ятини по мамі і відчула, що зраджує її світлу пам’ять, заграючи з батьком, і виправила ситуацію тим, що схлипнула і застогнала, мовляв, вони з мамою завжди хотіли мати хатню робітницю. Такі жінки, як вони, заслуговують на це!
Дмитро зітхнув, що він і сам винен, що Віка виросла самовпевненою феміністкою. Пригадалось, як дочка незграб но несла тацю з тарілками з кухні до святкового столу, і дядько Володя присоромив її: «І що то за господарочка, яка не може спритно подати такої дрібнички! Хлопці любити не будуть!» І дванадцятирічна дівчинка спересердя кинула тацю на підлогу і закрилася у своїй кімнаті з плачем: не треба нам таких хлопців, які люблять офіціанток! А Дмитро напустився на Володю: які хлопці? Дитині вчитися треба! І Володя за свій невдалий педагогічний випад був змушений збирати битий посуд із підлоги.
У двері подзвонили Лариса з Ярославом. Коли гості чіп ляли свої кожухи, вішалка впала, і Дмитро знову мав би шанс швидко врятувати ситуацію, але в цьому домі немає елемен тарних інструментів, щоб наново почепити вішалку. Він пообіцяв зробити все це найближчим часом, а поки що гості склали верхній одяг на крісла в холі й пішли до столу.
У Ярослава волосся змащене якимось запашним розчи ном. Із нагрудної кишені піджака стирчить чорна хустка, на руці жалобна європов’язка, і сам він ретельно тримає на обличчі фальшиву трагічну маску. Він хапає кулончик на
