Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Женикові закортіло чогось смачненького. З’їв двоє яблук і апельсин. Не допомогло. Мабуть авітаміноз, хоча надворі лютує лютий, треба виходити на свіже повітря. Піде, непоспішаючи, прийде на зустріч заздалегідь. Женик перевдяг нувся, знайшов ключі від хати і згадав, що знову рушає в мандри по місту без грошей. Забув уранці попросити грошей у мами. Отже, треба пошукати в її кімнаті.
Гуманітарій Женик цінує й любить свою матінку - саме завдяки їй він має змогу робити в цьому житті лише те, що йому хочеться. Бо тільки коли працюєш над близьким твоїй душі, можна досягти вершин у гуманітарних дослідженнях.
А як працюєш над темою, спущеною згори, це може викли кати хіба що болі в шлунку і ранкову блювоту. Женикова мама це розуміє як лікар. Вона заробляє добре. В їхньому травматичному відділенні є спецпалати для заможних травмованих. Тих, які ганяють по вкраїнському бездоріжжю на своїх мерседесах і джипах, розбиваючи їх разом зі своїми кінцівками й головами. Розбиті голови везуть до Інституту нейрохірургії, а поламані кінцівки - до Женикової мами.
Вони, ці травмовані з дурними грошима, через посеред ництво матінки, і є спонсорами Євгена Мурченка та його гуманітарних досліджень.
Завдяки одному з таких досліджень він познайомився з Веронікою. А потім для неї він написав п’єсу. То була його перша робота на замовлення, перша зрада статусу гуманіта рія на волі… Але продукт вийшов непоганий. Спочатку він працював неохоче, але потім втягнувся в роботу, перечитав Шекспіра і Кольтеса. Йому сподобалось. І їй сподобалось.
А тепер її нема. Нема!.. І треба йти на зустріч з її донькою.
Так, знову мало не вийшов без грошей.
Женик не знайшов маминого великого гаманця, заліз до шухляди її трюмо і там побачив кілька купюр по сто гривень.
Йому не треба так багато, - двадцять повернути борг і дві три гривні - попити кави з Вікторією, але що робити, як не знайшов інших? Мамі на роботу дзвонити не хочеться, взяв один папірець із портретом Тараса Шевченка. Треба буде розміняти по дорозі.
Але ніхто не розміняв молодому чоловікові в окулярах сто гривень. Віка вже чекає на нього біля входу до Академії.
Женик прикладає руку до грудей на знак прохання вибачити йому.
- Нічого страшного. Нас просто раніше відпустили з останньої пари.
- Ходімо на каву.
- Ходімо. Я давно вже маю тобі багато чого сказати.
Він завів дівчину до дорогої напівпорожньої кав’ярні, куди студенти зазвичай не ходять. Щоб спокійно поговорити і щоб напевне розміняти гроші. Він хоче швидше повернути борг, а то й справді тоді негарно вийшло з тим таксі. Але гроші з нього візьмуть тільки тоді, коли вони будуть іти звід си, як воно й годиться в пристойних закладах.
- Та не переймайся тими грошима, - каже Віка, - я не через це хотіла тебе побачити! І Вікторія розповіла Женику про бабу Зосю і про її зник нення на наступний день після смерті Вероніки. Розповіла про дзвоник ніби від її бабусі з глухого поліського села, а насправді бабуся померла минулого червня. Розповіла про тих, хто бив вікна у кав’ярні на набережній, яка відкрилася у колишньому помешканні Івана Раєвського.
- Так, ми з Веронікою там блукали восени! Це було десь у вересні. Тоді якраз робили ремонт, було незрозуміло, що там буде.
- А перед Новим роком відкрили кафе. А потім батькова знайома, до речі, його колишня коханка, була там і почула, що дідові родичі б’ють вікна у цьому кафе, качають права. А потім ми з батьком і з тьотею Ларисою та Ярославом зібра лися туди в неділю пообідати, як порядні буржуа, і побачили замок на дверях! І вивіски вже не було! Значить, їх ті колишні мешканці дістали!
- Ти помирилася з батьком… - сумно похитав головою Женик.
Вікторія зуміла переконати Женика, що помирилася зі своїм батьком тільки заради того, щоб із його допомогою шукати вбивцю мами. А ще дівчині вдалося запалити вогник кримінального пошуку в Жениковій душі. Ні, він більше не думає: навіщо шукати, цим Вероніку з землі не піднімеш. Він також долучається до слідства! Звичайно, в міліцію поки що йти не треба. Женика пару років тому забрали до міліції, бо він був без документів. І навіть не дозволили зателефонувати мамі! Що вони обоє пережили за ту добу! А відпустили його тільки тоді, як мама розшукала його, приїхала і дала хабаря.
Але зараз мова не про нього. Так, він добре запам’ятав бабу Зосю. А також добре запам’ятав Поліну, сусідку по палаті.
- Поліну ми розшукали. Батько знову був у лікарки Ольги Павлівни, вона підняла історії хвороби хворих, які виписалися, знайшла координати тієї Поліни. Ми бачились із нею. Вона не могла дзвонити батькові, щоб він прийшов до мами, бо ніде не могла б узяти його телефону. Мама померла десь між третьою ночі і четвертою ранку… вона, та Поліна, була поряд на сусідньому ліжку. Але вона нічого не чула. Їй щоночі кололи снодійне, інакше вона не спала.
Правда, вона розповідала, ніби вночі палатою ходили чи то ангели, чи то дияволи в білих шатах…
- В білих шатах мають бути ангели…
- Я, хоч і схильна до містики, не сприймаю ці Полінині видива всерйоз. Але зате вона розповіла, що тоді в їхній палаті прилаштувалася на ніч баба Зося!
- Так?!
