Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко
- Так! Вона, та баба Зося, жила в лікарні. Ми просили Ольгу Павлівну пошукати через відділ кадрів координати баби Зосі, бо їй це простіше, з нами б там і не розмовляли. І тоді Ольга Павлівна нам, як величезну таємницю, розповіла, що баба Зося таки справді жила в лікарні, - раніше, мовляв, у цьому не зізнавалася, бо її саму б за це оштрафували.
- Я спитаю в мами, чи це правда.
- Спитай. Але в кожній лікарні, мабуть, свої правила. А санітарок не вистачає, зарплатня мала. Завідуючі йдуть на все, аби їх чимось утримати.
- То невже вона тій бабі Зосі платила зарплатню зі своєї кишені?
- Ні, коли ми вже аж надто наполягали на інформації з відділу кадрів і погрожували міліцією, вона заговорила з нами по хорошому і сказала, що у відділі кадрів була картка на матір Ольги Павлівни, яка насправді ніколи й не була в тій лікарні. А бабі Зосі платили гроші неофіційно. А сама Ольга Павлівна переманила її з іншої лікарні до себе, пообіцявши на двадцять гривень більше. Вона, схоже, говорить правду. Вона сказала, у якій лікарні баба Зося працювала раніше, сказала, що її прізвище Чаприга, вона бомжиха. А мій батько каже, що та жінка - ти ж пам’ятаєш її зовні?
- Так, я б її і справді впізнав, якби побачив!
- Мій батько каже, що вона ошивалася в домі мого діда Івана Раєвського серед тих люмпенів і кримінальників.
- Правда? Це вже багато про що свідчить!
- Ну, то ти зрозумів завдання? Цю жінку треба знайти!
- Якби тільки знати, де її шукати!
- Гаразд, телефонуй, як про щось довідаєшся!
- Тобі зараз куди?
- Додому, до Львівської.
- Ну, то я тебе проведу. Зараз, тільки розплачуся.
Офіціант узяв у Женика сто гривень, побіг по здачу.
- Послухай, Мурчику, - раптом запитала Вікторія, - тобі, часом, моя мама не давала ключа від тої хати, де ми жили з батьком?
- Ой, чому ти мені не сказала вчора? Так, давала! Вона хотіла, щоб я дещо забрав звідти, поки ваш батько на роботі.
Але я, чесно кажучи, так і не вибрався туди. Боявся. Так само, як і вона, - щиро зізнався Женик. Він усіх заворожував своєю винятковою щирістю.
- Ти знаєш, Мурчику, батько казав, ніби в нього із секретера зникли шістсот гривень. Звичайно, він думав на мене. Адже в мене ще відтоді лишався ключ. І я подзвонила своїм друзям - Костикові, Люсі, ти їх знаєш, щоб вони мені позичили ті гроші. Розумієш, мені дуже хотілося, по перше, бути чистою перед батьком, щоб він не міг нічого казати проти мене, а я проти нього могла. Це дуже вигідна роз становка сил на родинному фронті. А по друге, я не хотіла, щоб він хоча б щось міг подумати проти мами. Хлопці зіб рали для мене ці гроші, і я їх туди поклала. Вперше приїхала туди після стількох місяців, поки він був на роботі.
- Ти могла б узяти з собою мене, щоб тобі не було страш но!
- А батько віддав ті гроші мені і сказав: забери назад свої гроші! В нього було шість новеньких сотеньок! Таких, як та, що ти платив у кафе!
- Віко, якби я вкрав гроші у хаті твого батька, то вже б не платив ними за каву в твоїй присутності!
- Ні, Мурчику, я не думаю на тебе, просто згадала той дивний випадок, коли побачила у тебе новенькі сто гривень.
Ти вибач мені!
- Ні, я не серджуся! Шістсот гривень, ти кажеш?
Коли Женик повернувся додому, матері ще не було. Він поліз знову до шухляди трюмо і перерахував гроші, які там залишилися. Там лишилося п’ять сотень! Отже, до того, як він узяв одну, їх було ш і с т ь! Його охопив містичний жах, і він побіг телефонувати Вікторії. Вона вже була вдома.
- Віко, скажи ради Бога! На тих стогривневих купюрах, що зникли у твого батька, був підпис Гетьмана чи Ющенка?
Вікторія розреготалася.
- Женику, Мурчику, заспокойся! Скільки тих стогри венок лежить по всій Україні у людей у панчохах! Іще на тебе могла б подумати, але щоб твоя мама тягала гроші з секретера у мого батька - то вже зовсім якась макабрична чортівня! Врешті решт, звідки б вона дізналася його адресу?
Женик також полегшено розреготався. Його був охопив жах не від того, що він щось подумав про власну матір. Його вразила містика грошей, підкинутих дияволом. Він подумав, де б міг бути той ключ, який йому давала Вероніка. У шухляді письмового стола немає, на ґвіздочку, де висять їхні домашні ключі, також немає. Містика якась! А потім він згадав, що ключ мав бути в кишені його демісезонної куртки. Він і лежить там, куди його поклали! Женик уважно роздивився ключа і навіть обнюхав його. Ключ не зберігав ні відбитків пальців, ні запахів. Пахнув металом. Звичайно, він же не золотий.
Коли ввечері мати повернулася з роботи, він відразу розповів їй, що йому були потрібні гроші, він не знайшов нічого, поліз до шухляди у трюмо…
- Так от же ж гроші, Женику! - спокійно відповіла мати, - а ті й справді краще було не чіпати. То мені дала мати одного хворого, самогубця, з некомерційних! Вклала в коробку з цукерками! Я думаю якось повернути їй ті гроші, тільки не знаю, як!
В домі, де віднедавна мирно співіснували Вікторія Сте белько та її батько, була ще одна болюча тема. Вечорами Вікторія витягала батька з дідової кімнати, яку він ремонту вав:
- Ти втомився. Ходімо пити пиво.
Вікторія ставила на стіл іноземне пиво, куплене на його гроші, клала горішки або чипси.
- Я весь час думаю про бабусю Марію, - казала Вікторія, - як вона померла? Як ти довідався про це?
