Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва

І Тетяна Іванівна поспішила до Калача…

Віталій Гаранджа непомітно, наче примара, вислизнув з кімнати, де перебував. Він зняв черевики, щоб не чутно було кроків. Добравшись до шафи, чоловік притулив до неї вухо. Йому пощастило: він почув легке клацання — спрацювала пружина. Віталій чекав, його серце калатало, він напружив слух, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Тобі що-небудь потрібно, Геннадію? — запитувала жінка. — Ти не хочеш попоїсти?

Віталій Гаранджа посміхнувся. Отже, Калач тут. Він відійшов і тихо повернувся до себе в кімнату. Геннадій тим часом бурмотів:

— Усе гаразд, все гаразд. Ну для чого ти мене розбудила?

— Я просто вирішила перевірити, як у тебе справи, — жінка погладила його по руці. — Ти їсти хочеш?

— Ні, не хочу. Все гаразд, — він заплющив очі.

Пані Назарук бачила, що він п’яний як чіп.

— Дай мені спокій, добре?

— Я скоро піду, — заспокоїла вона Геннадія, важко опустилася на стілець і посиділа біля нього, поки той не захропів. Потім вийшла з потайної кімнати і спустилася по сходах.

— Ну, добре, — сказала вона, відпускаючи дівчину. — Йди. Але будь обережною.

Та кивнула і вискочила з квартири.

Пані Назарук щось пробурмотіла. Вона щиро вірила в заробіток і вважала, що те, чим сама вона займалася в молодості, цілком годиться і для інших дівчат. Тетяна Іванівна знову всілася на диван і, взявши журнал, почала його гортати.

Віталій Гаранджа тим часом пробрався тихцем коридором і визирнув з-за рога. Пані Назарук зацікавлено щось розглядала. Пересвідчившись, що вона йому не перешкодить, Віталій обережно пройшов до шафи з секретом. Тут він зупинився, озирнувся навсібіч, потім узявся за ручку і дуже повільно повернув її. Двері трохи прочинилися, і Гаранджа був уражений тим, що дивиться в цілковиту темряву. Він прислухався і, нічого не почувши, ввійшов у шафу, зачинивши за собою двері. Дістав запальничку з крихітним синім ліхтариком, запалив його. Він розумів, що десь тут повинна бути схована пружина. Дуже швидко знайшов її, натиснув і… опинився у маленькій кімнатці.

На ліжку у кутку хропів Геннадій Калач, важко дихав уві сні, час від часу щось бурмотів. Гаранджа підійшов поближче, постояв, поспостерігав, як Геннадій спить. Тоді витяг з кишені ніж, сів на ліжко і легенько потрусив п’яничку за плече.

Геннадій спав і бачив сон. Йому снилося, що він уже отримав гроші за свої фотографії. Тепер багатий і задоволений, Геннадій летить літаком до котроїсь з південних країн, аби відпочити на березі екзотичного моря. Ось уже незабаром посадка. Стюардеса термосить його за плече. І раптом він усвідомлює, що це не сон. Чиясь рука справді термосить його за плече.

Сон був зіпсований, він начебто раптово зупинився, так зазвичай відбувається в кіно, коли рветься плівка. «Невже знову Тетяна? — подумав він. — Чому вона не може дати мені спокій?»

Геннадій пересмикнувся, повів плечима, намагаючись звільнитися від руки, яка йому заважала. І раптом відчув небезпеку. Відчув, що це зовсім не товсті пальці пані Назарук, які частенько його будили. Калач обережно повернув голову, розплющив очі і миттю протверезів…

Він не міг повірити в те, що побачив. Сполохавшись, Геннадій спробував підвестися, але рука, налягаючи на плече, притисла так, що він мало не заволав від болю. Тож Калач припинив спротив. Він здався і лежав тепер нерухомо, навіть не намагаюсь опиратися. Серце тріпотіло, на обличчі виступив піт. Геннадій дивився на лиховісну фігуру чоловіка, який сидів поруч із ним. І вперше у своєму житті він по-справжньому злякався. Настільки, що весь похолов. Страх паралізував його.

— Пане Калач… — заговорив Віталій Гаранджа, нахилившись уперед, так що Геннадій міг бачити власне відображення у його зіницях.

— Як ви сюди потрапили? — перервав його Калач. — Вам нічого тут робити.

Гаранджа посміхнувся. Від цієї посмішки п’яничці стало зовсім зле.

— А у мене тут справи, — лагідно повідомив Віталій. — Я прийшов по фотографії і негативи. Де вони?

Геннадій намагався заспокоїтися. Зрештою, що такого сталося? Тетяна поруч, люди он просто за стінкою… Він спробував підвестися, але міцні пальці схопили його за руку. Геннадій Калач навіть уявити не міг, що цей чоловік виявиться таким дужим, а сам він таким безпорадним.

— Де вони, пане Калач? — повторив своє питання Гаранджа. — Вони мені ой як потрібні.

— Я не знаю, про що йдеться, — відповів уже впевненіше репортер, знову опускаючись на подушку. — Ану геть звідси!

Віталій забрав руку з Геннадієвого плеча.

— Фотографії і негативи! Маємо обмаль часу, — в голосі нападника лунала погроза, і Геннадій знову перелякався.

— У мене їх немає. Вони в неї.

Гаранджа дуже м’яко сказав:

— Я можу примусити вас казати правду, пане Калач.

Він підніс праву руку, щоб Геннадій побачив ніж. Гостре лезо блиснуло на світлі. Калач помертвів.

— Фотографії, — зажадав Гаранджа і приставив лезо до горла жертви. — Якщо ви мені їх не дасте… — Він знову посміхнувся, й від цього в Геннадія похолола кров. — Мені б дуже не хотілося завдавати вам болю, пане Калач.

Від одного вигляду гострої сталі Геннадій затремтів, і від його підігрітої горілкою сміливості не лишилося й сліду.

— Не чіпайте мене, — попрохав принижено. — Заберіть усе, тільки не чіпайте мене. Постривайте, я зараз їх дістану.

Він дістав гаманця, висипав його вміст на постіль: кілька папірців по двадцять гривень, візитівки й невеликий конверт.

Гаранджа взяв конверт. Підвівся. Відійшов від ліжка. Поклав ніж на стіл. Зазирнув у конверт. Дістав три негативи, які відразу перевірив, і кілька фотографій.

— А ще є, пане Калач?

Геннадій заперечливо похитав головою.

Віталій Гаранджа довго і прискіпливо на нього дивився. Він не сумнівався в тому, що Калач настільки наляканий, що нездатний збрехати.

— А в неї є?

Геннадій знову заперечливо похитав головою.

Діставши запальничку, Гаранджа методично спалив фотографії одну за одною. Він постояв хвильку, роздивляючись купку попелу, потім розкидав його по підлозі.

— Все, пане Калач. А тепер послухайте мене. Не раджу вам звертатися до ментури. Вони можуть зацікавитися, чому ви раніше їм нічого не розповіли. А за шантаж можна і за ґрати загриміти. Мені ж доводилося чути, що наші в’язниці не надто комфортабельні.

Геннадій відчув, що якщо зараз не вип’є хоча б ковток, то просто знепритомніє. Тремтячою рукою він потягся до пляшки оковитої, яка стояла на столику біля ліжка, налив собі у склянку. Але тут Гаранджа блискавично підскочив і вихопив склянку з його рук. Калач здригнувся від дотику цих холодних пальців. Так само несподівано Віталій відійшов і поставив пляшку на стіл, а Геннадій миттю схопив склянку й жадібно