Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва
Віталій уже кілька разів протягом двох останніх годин проходив повз підворіття і бачив, що міліція не зняла спостереження. Це значно ускладнювало його плани, бо Гаранджу могли запримітити на вході до будинку.
Режисер запалив сигарету, а коли ховав запальничку назад до кишені, його пальці намацали шнур, який він прихопив з собою. У другій кишені лежали намистини, і Віталій перевірив, на чи місці вони. І нарешті, вже в піджаку Гаранджа намацав ніж у шкіряних піхвах.
Допаливши, він підвівся і за кілька хвилин опинився навпроти будинку пані Назарук. Вулиця була порожня, за виключенням кількох відвідувачів кав’ярні на розі. За одним із столиків самотньо бовванів оперативник, зрідка потягуючи пиво. Здавалося, він не звернув жодної уваги на Віталія. На відміну від чоловіка за сусіднім столиком. Спочатку Віталій його й не помітив, тільки завважив, що хтось махає йому з-під яскравої маркізи. Гаранджа придивився уважніше. За столиком сидів його сусіда по готелю Павло Дзюбенко.
Неквапом Віталій підійшов до його столика:
— Привіт! Що ти тут робиш? — спитав Павло.
— А ти? — наїжачився Гаранджа.
— Та так, забрів сюди випадково, — недбало пояснив Дзюбенко. — Неподалік мав зустріч з колегами. Може, присядеш? Вип’єш чогось?
— Ні, дякую, — Гаранджа намагався говорити якомога невимушеніше. — Я тут познайомився з дівчиною, квітникаркою, — він підморгнув Павлові. — От хочу провідати її, а заразом і квітів для Маргарити купити.
— Ну ти й зух, — засміявся Дзюбенко. — Тоді бувай! Бажаю успіху!
Віталій махнув на прощання рукою і побрів далі.
Порівнявшись з потрібним будинком, Гаранджа зазирнув у вікно і побачив пані Назарук, закам’янілу в передпокої. Затиснувши сигарету товстими губами, вона пробігала очима якийсь журнал. Обличчя її залишалося байдужим — вочевидь журнал не надто цікавив її. Те, що один з оперативників досі не залишив свій пост, робило ситуацію ще складнішою і небезпечнішою. Якби він, Віталій, зараз зайшов до будинку, це виглядало б підозріло: мужчина сам, без жінки? Жінці це теж не сподобалося б.
Він зупинився на розі й, запаливши, почав обмірковувати ситуацію. Гаранджа дещо вже намітив був, коли раптом почув за спиною м’який голос:
— Привіт, любий. Ти випадково не мене чекаєш?
Віталій озирнувся. Перед ним стояла дівчина, худенька, дешево, але яскраво вдягнена. Вона дивилася на нього зазивно і багатообіцяюче, а наквацьовані яскраво-червоною помадою губи самі собою склалися у професійну посмішку.
— Привіт, — відповів він. — От саме тебе я й чекав.
Дівча засміялося й підійшло ближче.
— Ну от я і прийшла. Тут є одна затишна квартирка… Зовсім поруч…
Гаранджа відчув солодкуватий запах її дешевих парфумів.
— Ходімо зі мною, друже. Я про все подбаю.
Він рушив за нею темною вулицею.
— Ти приїжджий, любий? — поцікавилася вона.
— Так, — збрехав Гаранджа.
— Нумо, ходи сюди.
— Це і є твоя затишна місцинка?
Він сповільнив крок. У роті пересохло. Робити те, що задумав, просто на очах у ментів було надто епатажно навіть для нього. Але вибору не було. Йому необхідні були фотографії і негативи.
— Так, це вона, — сказала дівчина і швидко підхопила його під руку, немов злякавшись, що він не захоче зайти.
— Все нормально, любий. Я часто сюди ходжу. Це буде коштувати всього-на-всього двісті гривень.
— Двісті гривень задорого.
— Ні, любий. Адже ти можеш залишитися тут на всю ніч.
Входячи у підворіття, Віталій навіть не подивився у бік оперативника, який чатував у кав’ярні на тому боці вулиці. Гаранджа був певен: той помітив його, але… не роздивився. Дівчина була приблизно такого ж зросту, як і він, тому трохи пригнувши голову, чоловік майже сховався за нею.
Пані Назарук відклала журнал.
— Ну, Лізо?
— Мій друг зі мною!
— Добре.
Тетяна Іванівна дивилася, як Віталій діставав гроші, потім байдужо відвела погляд.
— Пан хоче залишитися на всю ніч, — сказала дівчина й засміялася.
Пані Назарук узяла гроші.
«Яка вона дужа», — подумав Гаранджа, оцінивши могутні жінчині руки, міцні, як у чоловіка.
— Ти знаєш, яка кімната, моя дорогенька. Там, де завжди.
Дівчина взяла у гладухи ключ, і повела Віталія по коридору в глиб квартири. На східцях їм зустрілася інша пара, яка вже рухалася до виходу. Вони трохи посторонилися, аби пропустити Віталія і його панянку. Гаранджа звернув увагу на те, що дівчата підморгнули одна одній.
Ліза відчинила двері кімнати і ввімкнула світло. Кімнатка була маленька й бідна. Кушетка, стілець, карафка для води і потертий килим біля ліжка, й усе вкрите шаром пилу.
Дівчина замкнула двері на ключ і підійшла до Віталія, заклично посміхаючись. Він витяг з кишені чотири зібганих папірці по п’ятдесят гривень кожен.
— Вибач, люба, — сказав він їй і посміхнувся. — Вибач. Я передумав. Сподіваюся, ти візьмеш це. Я винен, що ти згаяла на мене час. Але нехай це буде маленькою компенсацією особисто для тебе.
Дівчина дивилася на гроші й не могла збагнути, в чому річ:
— Це мені?
— Так, звичайно. Сподіваюся, ти не образилася.
Вона квапливо вихопила гроші з його руки, начебто боялася, що клієнт передумає.
— Але в чому річ? Я тобі не подобаюся? — спитала дещо роздратовано.
— Ти мені дуже подобаєшся. Але я цілісіньку ніч гуляв і жахливо втомився. Я можу залишитися тут на кілька годин і відпочити?
Дівчина склала гроші й сховала їх до себе в сумочку. З виразу її обличчя Гаранджа зрозумів: вона ніяк не могла вирішити, як їй поводитися: образитися чи просто посміятися.
— Що ж ти за бідак такий? — кинула вона, йдучи до дверей. — Вперше у житті чоловік мені каже, що надто втомився.
— Ще раз прошу мене вибачити, люба. Я можу залишитися в цій кімнаті на деякий час?
— Звісно, ти ж заплатив за неї. — Вона вийшла, зачинивши за собою двері.
Віталій Гаранджа сидів не рухаючись. Десь у цій квартирі ховається Геннадій Калач. А де Калач — там повинні бути і фотографії, а якщо пощастить, то й негативи, їх необхідно знайти. Він дістав з маленького шкіряного футляра ножа, затис його в кулаці, а порожній футляр поклав назад до кишені. Потому дуже тихо підійшов до дверей, прочинив їх на кілька сантиметрів і довго дослухався.
Розділ 10
Була шоста вечора, коли Євген Гиренко ввійшов у хол готелю «Палас». Ранок він провів у кінозалі
