Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва

— Дякую, пане Гаранджа. Вибачте, що потурбував вас через дрібниці. Але кожну версію необхідно перевірити, всі варіанти ретельно опрацювати. Я сподіваюся, ви розумієте це і не ображаєтесь.

Віталій намагався нічим зовні не виказати своєї радості, але в глибині душі він святкував перемогу. Він укотре здолав пересічну особистість, зумів обдурити цього мента. Все пройшло так легко… І це знов-таки завдяки його блискучому розуму й міцним нервам. Тепер він знову в безпеці.

— Нічого, це дрібниці, — сказав він. — Звісно, я розумію вас.

Він підвівся.

— Що-небудь іще?

Микола Дементій теж підвівся:

— Ні, пане Гаранджа.

— Тоді на все добре, — сказав Віталій. — Радий був вам допомогти.

Він зробив паузу, потім додав:

— Але у вас є хоч які-небудь підозри?

Дементій знизав плечима:

— Ми тільки починаємо розслідування. Я працюю у карному розшуку вже багато років, і далеко не всім злочинцям вдавалося від мене втекти. Завжди знайдеться щось непередбачене, через що всі їхні плани руйнуються. Зазвичай це відбувається, коли негідники вже впевнені у власній безпеці. Саме тоді їх і ловлять. Я терпляча людина: запитую, занотовую відповіді й перевіряю їх. Як правило, це єдине, що я роблю. А вбивця… Він частенько виказує себе сам. Тобто я хочу сказати, що для розслідування вбивства досить всього-на-всього витримки і терпіння.

«Ну, цього разу, — подумав Гаранджа самовдоволено, — ти будеш розчарований, друже. Ти, може, й маєш залізне терпіння, але я жодної помилки не зроблю».

Тут задзвонив телефон, і Дементій підняв трубку.

— До побачення, пане Гаранджа, — кинув він Віталію. — Не смію більше вас затримувати.

Дзвонив один з підлеглих майора. Схвильованим голосом він повідомив Дементія, що вони знайшли Геннадія Калача в квартирі Тетяни Назарук.

— Давно пора, — буркнув Микола. — Везіть його сюди швидше. Він що-небудь розповідає?

— Знаєте, було б краще, якби ви самі сюди приїхали, майоре. Річ у тім, що Калач мертвий.

Микола Дементій напружився:

— Мертвий?

— Так, і він саме той, хто нам потрібен. Я знайшов рожеву намистину в його кишені, а повісився він на мотузці від готельних завіс. Схоже, на тій самій, якою було задушено Жанну Задорожну і якої не вистачає в номері готелю.

— Виїжджаю негайно, — Дементій поклав трубку.

* * *

Направляючись до ліфта, Віталій Гаранджа зауважив, що Маргарита, її приятель Ігор Кочет і ще одна жінка зайшли до готелю й прямують до бару. Але Маргарита запримітила Гаранджу і, кивнувши знайомим, приєдналася до коханця. Разом вони доїхали до сьомого поверху, так і не обмінявшись жодним словом.

Лише коли двері номера зачинилися за ними, Маргарита дуже тихим і напруженим голосом спитала:

— Чим ти займався весь цей час?

— Різними нагальними справами, — відповів Віталій, пропускаючи її вперед. — Як я й обіцяв.

Дівчина взяла у барі коньяк, налила у келих, повільно обернулася до приятеля, який у цей час зручно вмощувався у фотелі.

— Любий, чому ти не хочеш нічого мені розповісти? Ти ж знаєш, як я хвилююся за тебе!

«Якою напруженою вона виглядає, — подумав Віталій. — Така розумна, а все одно б не зуміла зробити того, на що спромігся я. Мабуть, вона віддала б цим двом шантажистам усе, чого б ті зажадали, а потім здалася міліції. Маргариті ніколи й на думку не спало б позатикати їм роти».

— Я все організував, люба моя, — сказав він. — Тепер повний порядок.

— Не мели дурниць, — зауважила вона. — Як це можливо? Ці двоє…

Віталій підняв руку, зупиняючи її.

— Адже я сказав тобі, що зроблю все як слід. Фотографії і негативи знищені. Я сам їх знищив.

Вона вирячилася на нього:

— Ну ти справді Гудвін — великий і могутній!

Віталій не витримав і зареготав. Усе-таки Маргарита у нього — золото!

— Звісно, я — великий і могутній. Але Гаранджа. Як тобі звучить: великий і могутній Гаранджа?

Не підводячись із крісла, він підтяг жінку ближче, обхопив за стегна і посадовив собі на коліна.

— А ти, дурненька, хвилювалася. — Віталій дмухнув їй у шию. Маргарита аж примружилася від задоволення. Такий лагідний він бував нечасто.

Все ж вона наважилася спитати:

— Ти знищив фотографії і негативи, але як ти їх отримав?

— Я подався до цієї гладухи, — самовдоволено сказав Гаранджа. — Побалакав трохи з нею. Звичайно, це було непросто. Але я йшов туди підготованим, адже ти точно мені її описала. Мені знайомий такий тип людей. Всі вони — боягузи. Зрештою, я вважаю, всі шантажисти — боягузи. Я трохи пристрахав і її, і Калача. Трохи! Багато вони не потребували. Тоді мені хутенько віддали фотографії і негативи. А я їх спалив.

— Ти?! Ти налякав цю жінку? Уявити собі не можу. Та вона ж пройшла і Крим, і Рим. Ти що, гранатометом у неї перед носом вимахував?

Віталій Гаранджа почервонів від задоволення:

— Немає у мене гранатомета, ти ж знаєш, — він посміхнувся. — А втім, яка різниця? Головне, що мені вдалося це зробити. Тому я можу запевнити тебе — все гаразд.

— А якщо вони отямляться і побіжать до ментури?

— Нікуди вони не побіжать. Можеш забути про цей прикрий інцидент. Тим більше що і доказів тепер не існує. Ось дивись, яку цяцьку я собі придбав, — він витяг ножа і показав жінці. — Це справжній, мисливський. Як кажуть, справжній чоловік завжди повинен мати при собі сірники, мотузку і ніж. Тепер ти єдина, хто про все знає.

Попри жартівливий тон, Маргарита вловила погрозу в його словах.

— Ти мені погрожуєш? — запитала вона з легкою усмішкою.

— Кохана, ти єдина людина, якій я довіряю. Знаю, ти ніколи мене не зрадиш. І хоча тепер ти — єдина людина, яка може мені нашкодити, я сміливо ввіряю свою долю у твої руки. Хіба існує вищий прояв любові та довіри?

— Господи, Віталію! Я з тобою до кінця, — сказала Маргарита, намагаючись не думати, яким може бути кінець.

* * *

Авенір Дейкало ув’язався за Дементієм, коли той зібрався їхати на квартиру пані Назарук. У машині Дейкало просторікував про різні кримінальні випадки, свідком яких доводилось бути. Адже він частенько працював разом з карним розшуком. Майор ліниво відмахувався від нього, хоча й сам частенько надавав другові матеріал для друку. Але намагання журналіста вести паралельне розслідування Дементій сприймав досить скептично, а на всі спроби Авеніра підкинути йому якусь ідею про подальше розслідування відповідав:

— Ти ліпше крапай свої статейки, а ще краще — почни писати детективні романи. А ми вже якось собі потихеньку з Божою поміччю вестимемо слідство.

Такі поради не надто подобалися Дейкалу, але він любив байки, які під час їхніх нечастих задушевних бесід розповідав