Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва

Він ще не закінчив говорити, коли помітив, як дві тіні впали на стійку бару. Режисер озирнувся і побачив оперативників, які заходили до книгарні. Їхні обличчя блищали від поту, і він навіть відчув його запах. Хлопці замовили собі пива.

— Жіночко, — сказав один, коли вона поставила перед ним кухоль. — Може, ви зумієте допомогти нам?

Алевтина скоса глипнула на Віталія, але він не відривав очей від свого вермуту.

— Ми розшукуємо одного чоловіка, — сказав оперативник. — Може, він колись заходив до вашої кав’ярні чи просто проходив повз? — І почав описувати Геннадія Калача. — То що, бачили ви його чи ні?

— Так, певна річ, — відповіла Алевтина. — У нього ще фотоапарат завжди теліпається на шиї.

Гаранджа похолов. Не було сумнівів — хазяйка кав’ярні справді бачила Калача.

— Схоже, що це той самий чоловік, який нам потрібен. — І обоє ментів присунулися до неї ближче.

— Він майже щодня проходить повз нашу кав’ярню, та й кілька разів заходив до нас перехилити чарку, — сказала жінка. — Я пам’ятаю, він ще попрохав сто грамів горілки. А в нас не було горілки, ми її майже ніколи не купуємо, бо наші відвідувачі більше полюбляють пиво і коктейлі. Думаю, він десь тут живе, неподалік.

Вдавши, начебто його ця розмова не цікавить, Гаранджа допив вермут, зліз з табурета й неквапом рушив до телефонного апарата в глибині залу. Він набрав 009 і сказав у трубку:

— Номер телефону за неповними даними.

Досить швидко Гаранджа отримав номер пані Назарук і тут же набрав його. Він був майже спокійний. Оперативники продовжували розпитувати Алевтину, відчувалося, що вони схвильовані тим, що, нарешті, їм пощастило.

У телефоні щось клацнуло, і жіночий голос, низький і хрипкий, спитав:

— Хто це?

Прикривши рукою телефонну слухавку, Гаранджа прошепотів:

— Це пані Назарук?

— Так, — почулося у відповідь. — А це хто?

— Слухайте уважно, за кілька хвилин у вашому будинку буде міліція. Вони шукають Геннадія Калача з ордером на арешт.

Віталій мало не зареготав, почувши, як пані Назарук захлинулась повітрям. Ще мить, і він дуже м’яко поклав трубку. А кинувши погляд на стійку, помітив, що оперативники швидко вийшли з кав’ярні й перетнули вулицю.

«Якщо зараз вони знайдуть Калача, — подумав Гаранджа, — то дуже скоро вийдуть і на мене».

Однак ті зайшли спочатку до маленького магазинчика неподалік, і він зітхнув з полегшенням.

Алевтина, підбігла до сходів і гукнула нагору, напевно, чоловікові:

— Уявляєш, здається, я, як виявилось, розмовляла з тим самим негідником, якого вони шукають. Жахливий чоловік. Так, мабуть, це його рук справа.

Згори долинуло якесь невиразне мурмотіння.

Віталій посміхнувся:

— Можливо, він потрібен їм усього лише, аби задати кілька запитань? — Він подивився на годинник. — Ой, мені час бігти — домовився про зустріч і вже запізнююсь.

Гаранджа вийшов з кав’ярні, перетнув вулицю і повільно пішов до підворіття, до знайомої вже квартири пані Назарук.

Зазирнувши у вікно, Віталій цього разу пані Назарук не побачив. Нічого дивного. Побалакавши з Гаранджою по телефону, вона наказала одній з дівчат постежити за входом, а сама поспішила в кімнату до Геннадія. Він спав і голосно хропів при цьому. Поряд валялася порожня пляшка з-під горілки. Жінка міцною рукою потермосила п’яничку, той розплющив очі, сів на ліжку й безтямно вирячився на неї.

— Що трапилося? — запитав Калач і повалився б знову на ліжко, але Тетяна притримала його.

— Прокинься, Геннадію! — Її різкий голос проник крізь п’яну одур і розбудив його остаточно. Він потрусив головою і спробував підвестися. — Менти шукають тебе по всьому Подолу. Підводься! Треба як слід сховатися.

Обличчя Геннадія миттю спохмурніло.

— Та вони ж приходили сьогодні вранці, хіба ні?

— Приходили. А зараз знову нишпорять усюди.

Він непевно підвівся на рівні:

— І що я повинен зробити?

— Просто йди за мною.

Тетяна взяла його за руку й потягла за собою.

— Гей, що ти робиш?! — вигукнув Калач і висмикнув руку. — Зачекай, давай поміркуємо. Може, мені краще з ними побалакати? І взагалі, давай скасуємо наші плани, га? Щось мені все це не подобається. Це ж шантаж. Я просто побалакаю з міліцією і віддам фотографії.

— Потім усе обговоримо, давай ворушись.

Вона провела його по коридору, удвох вони піднялися на кілька сходинок, що вели до іншої частини квартири, і пані Назарук відчинила стінну шафу, забиту відрами, щітками, різним ганчір’ям.

— Любий, я сама в усьому розберуся, — запевнила жінка й, засунувши руку в глиб шафи, намацала заховану в ніші пружину й натисла на неї. Задня стінка шафи відчинилася, і за нею виявилася крихітна кімнатка, вмебльована єдиним стільцем, столом і ліжком.

— Проходь сюди, любий. Тихенько! Я скоро повернуся. Ти тільки не хвилюйся. Бачиш, яка гарна кімнатка. Мабуть, ще з дореволюційних часів збереглася. Наче навмисно тебе чекала.

Геннадій намагався опиратися, але відчув, як могутня рука підштовхнула його вперед, а потому почув клацання дверей.

Гладуха кинулася назад до кімнати Геннадія, зібрала всі його речі, похапцем запхала їх у стару валізу, а валізу — до шафи. Тоді відчинила вікно, щоб провітрити кімнату, схопила порожню пляшку з-під горілки і побігла назад, до передпокою. А там її уже чекали оперативники.

— Знову ви? — запитала вона. — А зараз що вам треба?

Обидва оперативники знали пані Назарук дуже добре. Час від часу вони приходили сюди з приводу бійок і скандалів, у яких брали учать її «дівчата», і були прекрасно поінформовані про те, що робиться в її квартирі. А інколи й влаштовували «дівчатам» суботники, тобто примушували обслуговувати себе абсолютно безплатно. Тож між місцевими ментами і хазяйкою квартири встановилося певне співробітництво, але сьогодні законники даремно розраховували на порозуміння.

— Послухайте, — сказав один із них. — У нас є відомості, що тут переховується Геннадій Калач. Хочете, щоб ми принесли ордер, чи ми можемо оглянути квартиру просто зараз?

Пані Назарук посміхнулася.

— Ви лише гаєте час, хлопчики. Можете, звичайно, понишпорити тут, але його в мене немає. Втім, робіть як знаєте.

Вона примружила очі:

— У деяких кімнатах зараз відвідувачі. Перед тим як увійти, спершу постукайте, — Тетяна Іванівна багатозначно підморгнула оперативникам. — от іще що хочу вам сказати. Коли ви вранці питали мене, чи є тут Калач, я сказала, що у даний момент тут його немає. Але якщо ви запитаєте, чи взагалі він бував тут, я вам скажу: ну звісно, бував.

— Послухай, стара пройдо. Ти знаєш так само добре, як і я, що коли тебе вранці запитували, чи був він тут, то малося на увазі, чи був він тут узагалі.

— Ну звичайно! Він живе у мене час від часу.

— Тоді