Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва

Гаранджа схилився над ним. Геннадій спробував підвести голову і тут помітив, що Віталій тримає мотузку, стягнуту в петлю. Калачу все це здалося дуже дивним; він намагався розібратися в тому, що відбувається, але горілка остаточно оглушила мізки, і Геннадій спіймав себе на тому, що по-дурному посміхається.

До тієї миті, поки мотузка не стиснула йому горло, він не розумів, що до нього прийшла смерть.

* * *

Приблизно о чверть на дванадцяту пані Назарук відклала журнал і прислухалася, їй здалося, що десь тече вода. У величезній квартирі була одна ванна кімната зі старою обдертою ванною, яка постійно забивалася. Ванна знаходилася у тій частині коридору, що і потайна кімната. Тому Тетяна відразу подумала, що п’яний Геннадій вирішив помитися, але забув закрутити крани. Пані Назарук пробурмотіла щось і підвелася. Вона підійшла до сходів і закричала:

— Гей! Хто там є! Закрийте воду! — Проте особливої надії, що її хтось почує, вона не мала.

Важко перевалюючись на коротких товстих ногах, вона почвалала до східців. Підніматися вгору їй зовсім не хотілося, та робити було нічого. Тихо лаючись собі під ніс, гладуха загупала по сходах.

Гаранджа спостерігав за жінкою. Він спеціально відкрив у ванній крани, сподіваючись, що шум примусить огрядну пані підвестися з дивана. Віталій напружено чекав, стоячи у дверях кімнати, де його залишила повія.

От Тетяна підійшла до ванної, зайшла всередину. Він швидко прослизнув коридором, спустився на три сходинки, на четверту поклав скатану у валик, заздалегідь прихоплену із собою ковдру, яку зняв з ліжка. А закінчивши приготування хутко сховався у кімнаті. І саме в цю хвилину пані Назарук, клянучи все на світі, вийшла з ванної.

Вона зупинилася була біля шафи, і Віталій захвилювався: невже зазирне подивитися, як там Геннадій? Але, важко пихкаючи, пані Назарук рушила далі. Гаранджа зітхнув з полегшенням. Він стежив за нею крізь щілину прочинених дверей. Ось і східці. «Пора», — сказав він собі, обережно відчинив двері й безшумно наздогнав жінку.

Пані Назарук була вже на третій сходинці, коли їй раптом здалося, що позаду хтось стоїть. Вона озирнулася й побачила чоловіка, котрий швидко наближався до неї, простягнувши руки уперед. Вона злякалась і заквапилась до передпокою, де горіло світло. Наступної миті жінка зробила крок уперед і відчула, як сходи кудись вислизнули з-під ніг. Тетяна Іванівна спробувала схопитися за щось, але у цей момент Гаранджа різко штовхнув її в спину.

Падаючи, жінка дико закричала.

Віталій нахилився і підхопив ковдру саме тоді, коли величезна туша досягла підлоги. Здавалося, від гуркоту здригнувся весь будинок. З полиці над диваном — спостережним пунктом хазяйки посипалися пляшки.

Гаранджа перескочив через три сходинки і влетів у кімнату, зачинивши за собою двері. Він кинув ковдру на ліжко, потім витяг з кишені носовичок і витер обличчя. В принципі справу зроблено. Та чи померла вона? Не так багато тих східців, але якщо брати до уваги вагу і вік жінки… Важко було уявити, щоб після такого падіння вона залишилася живою. Проте такий варіант не можна було виключати.

Кілька секунд у квартирі стояла повна тиша. Складалося враження, що всіх буквально спаралізував страшний лемент пані Назарук. Відвідувачі дивилися одне на одного, дослухалися і гадали, що ж могло трапитися. Потім почали відчинятися двері, забігали якісь люди, почулися несамовиті жіночі крики.

Оперативник, Петро Скорохід, який сидів за столиком у кав’ярні навпроти будинку пані Назарук, теж почув цей шум і метушню. Німе питання, що там до біса відбувається, змусило його підхопитися й побігти туди, звідки долинав галас.

У тьмяно освітленому передпокої на підлозі лежало величезне розбите тіло пані Назарук. Поруч з нею стояла напівгола дівчина і, обхопивши голову руками, волала на весь голос.

Навколо юрмилися кілька наспіх одягнених чоловіків і жінок. Оперативник відштовхнув дівчину й нахилився до пані Назарук. Пересвідчившись, що зіниці нерухомі, він набурмосився, потім доторкнувся пальцем до артерії на її шиї.

— Вона мертва, — констатував правоохоронець. — Викличте хто-небудь «швидку допомогу» і міліцію.

Почувши це, чоловіки негайно кинулися до дверей, намагаючись вискочити з квартири до того, як їх почнуть допитувати, але дужий оперативник перекрив їм дорогу.

Гаранджа спостерігав за всім цим зі своєї кімнати. Він добре розчув слова мента, що пані Назарук мертва, і полегшено зітхнув. Тепер залишалося лише вийти з квартири непоміченим.

Вихід був заблокований чоловіками, які штовхалися у дверях, намагаючись вийти один поперед одного. Деякі навіть пропонували гроші оперативнику, але той стояв непохитно. «Ну, — посміхнувся Гаранджа, — непогано все складається. Але зараз треба якимось чином зникнути звідси». Він вийшов у коридор, дістався до шафи і відкрив вхід у потайну кімнату — треба, щоб менти знайшли Геннадія Калача.

І саме цієї хвилини, як на замовлення, світло в квартирі згасло. Запанувала цілковита темрява.

Усі, хто залишався у коридорі, миттєво змикитили, який шанс їм випав, швидко відштовхнули оперативника і вискочили на вулицю. Під шумок у натовпі вискочив і Віталій. Опинившись на волі всі кинулися врізнобіч. Гаранджа залишився сам і прудко рушив у бік Європейської площі.

До зустрічі з Ніною було ще достатньо часу, і Віталій подумував сходити у Будинок кіно. «Якщо навіть і немає нічного перегляду, — вирішив він, — все одно народ там цілодобово тусується у ресторані й буфетах і легко сховатися серед людей». Він енергійно крокував вулицею вгору, виглядаючи вільне таксі. Гаранджа почувався переможцем. Проблему розв’язано цілком. У якийсь момент йому здалося, що все складається жахливо, але викрутитися таки вдалося. Віталій власноруч заткнув рот двом шантажистам. Його розум, його холоднокровність і винахідливість — ось складові успіху. Він може пишатися собою. Гаранджа почувався у безпеці, адже компрометуючі негативи і фотографії знищено, докази того, що саме Геннадій Калач убив Жанну Задорожну підкинуто. Кому б іще таке вдалося? Він, Віталій Гаранджа, знову довів, що вищий за інших, розумніший за тисячі інших, за мільйони інших.

А ось і таксі. Віталій сів у авто і наказав везти себе на Саксаганського. Біля Будинку кіно він вийшов і розплатився. Піднесений настрій не полишав його. Коли раптом біля входу до нього підійшов чоловік, у професії якого сумніватися не доводилося.

— Пан Гаранджа? — запитав він.

Віталій напружився, йому раптом зробилося лячно. Хоча цілковита переконаність, що зробив усе як слід, додала впевненості. Ця людина, звичайно, правоохоронець… Він байдуже відповів:

— Так, це я, а в чому річ?