— Нічого. Ми обшукали будинок до приїзду поліції, але ми нічого не помітили. Єдине, що було не так, окрім того, що зникла дитина та її ковдра, це те, що передні двері були відчинені.
— Що ви подумали, коли побачили порожнє ліжечко?
— Я подумала, що хтось її забрав, — шепоче Анна, дивлячись на стіл.
— Ви сказали нам, що розбили дзеркало у ванній, зрозумівши, що дитина зникла, до приїзду поліції. Чому ви його розбили? — питає Ресбак.
Перш ніж відповісти, Анна глибоко вдихає.
— Я розлютилася. Я була зла тому, що ми лишили її вдома саму. То була наша провина.
У горлі в неї пересохло, нижня губа тремтить.
— А взагалі можна мені води? — питає Анна, підіймаючи на детектива очі.
— Я принесу, — каже Дженнінґз і йде з кімнати, повертаючись незабаром із пляшкою води, яку ставить перед Анною на столі.
Вона вдячно відкручує кришку й починає пити.
Ресбак повертається до своїх питань.
— Ви сказали, що випили вина. Вам також прописано антидепресанти, дія яких підсилюється вживанням алкоголю. Думаєте, тому, що ви пам’ятаєте про той вечір, можна довіряти?
— Так.
Вона говорить упевнено. Здається, від води їй стало краще.
— Ви впевнені в тому, що розповідаєте? — питає Ресбак.
— Я впевнена, — каже вона.
— Як ви поясните те, що рожевий комбінезон знайшли під подушкою сповивального столика? — голос Ресбака вже не такий м’який.
Анна відчуває, що втрачає рівновагу.
— Я… я думала, що поклала його до кошика, але я була дуже втомлена. Мабуть, він якось туди забився.
— Але ви не можете пояснити, як?
Анна розуміє, куди він хилить.
— Але ви не можете пояснити, як саме, — наполягає детектив.
Як можна довіряти її словам, якщо вона не може навіть пояснити того, як комбінезон, який вона нібито кинула до кошика, опинився під подушкою?
— Ні, я не знаю, — вона починає викручувати собі під столом руки, які лежали в неї на колінах.
— Чи не могли ви якось впустити дитину?
— Що?
Вона підіймає очі, щоб глянути на детектива. Від його погляду жінці робиться ніяково, їй здається, що він бачить її наскрізь.
— Чи існує ймовірність того, що ви випадково впустили дитину й вона травмувалася?
— Ні. Це виключено. Я б це запам’ятала.
Ресбак уже не такий привітний. Він відхиляється на стільці й відкидає голову так, ніби не вірить їй.
— Може, ви впустили її раніше того вечора й вона вдарилася головою чи, може, потрусили її, а коли прийшли поглянути на неї, то виявилося, що вона не дихає?
— Ні! Такого не було! — відчайдушно запевняє Анна. — Коли я лишила її опівночі, з нею все було гаразд. Коли Марко перевіряв її о пів на першу, з нею теж усе було гаразд.
— Ви не знаєте, чи все було гаразд о пів на першу. Вас там, у дитячій, не було. У вас є тільки слово чоловіка, — відзначає Ресбак.
— Він не брехав би, — схвильовано каже Анна, продовжуючи викручувати руки.
Ресбак дозволяє тиші заповнити кімнату, а потім питає:
— Наскільки ви довіряєте чоловікові, місіс Конті?
— Я йому довіряю. Він про таке не брехав би.
— Ні? Що як він пішов би подивитися на дитину й побачив, що вона не дихає? Що як він подумав би, що це ви завдали їй шкоди — випадково чи там поклали подушку їй на обличчя? І домовився б, щоб хтось забрав тіло, намагаючись вас захистити?
— Ні! Що ви таке кажете? Що це я її вбила? Так ви думаєте?
Вона дивиться на Ресбака, потім на Дженнінґза, потім знов на детектива.
— Ваша сусідка, Синтія, каже, що коли ви повернулися на вечірку після годування об одинадцятій, то виглядали так, ніби плакали, і що ви ходили вмитися.
Анна заливається фарбою. Про цю подробицю вона забула. Так, вона плакала. Коли об одинадцятій вона годувала Кору, сльози текли її обличчям. Тому що вона була в депресії, тому що вона товста й неприваблива, тому що Синтія спокушала її чоловіка так, як вона більше не могла спокушати, й тому що вона почувалася непотрібною, безнадійною й розбитою. Дозволь Синтії про щось дізнатися — і вона розповість це поліції.
— З вами працює психіаторка, як ви сказали. Доктор Лумсден?
Ресбак сідає рівно й бере зі столу теку. Відкриває й дивиться всередину.
— Я вже розповідала вам про докторку Лумсден, — каже Анна, думаючи про те, на що ж він, власне, дивиться. — Я зустрічаюся з нею через легку післяпологову депресію, як вам відомо. Вона виписала мені антидепресант, безпечний під час грудного вигодовування. Я ніколи не думала про те, щоб знівечити свою дитину. Я не трусила її, не душила й ніяк інакше не завдавала болю. І також не впускала її. Я була не настільки п’яна. Плакала, годуючи дитину, я тому, що мені було сумно через те, що я товста й неприваблива, а Синтія, яка начебто моя подруга, цілий вечір фліртувала з моїм чоловіком.
Злість, яку Анна відчуває, згадуючи про це, додає їй сил. Вона сідає рівніше й дивиться детективові у вічі.
— Можливо, вам варто було б краще розібратися в тому, що таке післяпологова депресія, детективе. Післяпологова депресія — не те саме, що післяпологовий психоз. А психозу в мене, детективе, як самі бачите, нема.
