Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Вимкніть радіо, — буркнув Вулф.

11

Я не знав спокою цілих чотири дні — від суботи, коли пополудні Вулф сказав, що ми повинні забути про вбивство, і до ранку в середу, коли я вирішив зробити дещо на власний розсуд.

Мене тривожили дві проблеми. Перша: якщо здогад про Сару Дакос чи її причетність підтвердиться, то я, виходить, забрав з місця злочину і переховую у себе важливий речовий доказ. Поліцейські, звичайно, теж намагалися знайти якісь сліди, бачили, певна річ, ту фотокартку, але не звернули уваги. Щоправда, ключі від квартири я одержав від місіс Елтхауз, однак це була моя єдина законна дія.

Друга проблема тривожила мене ще дужче. Кремер зберіг — принаймні поки що — нам із Вулфом ліцензії, запросив мене, Арчі Гудвіна, на розмову, приніс пакет молока й кінець кінцем розв'язав язика, забалакавши про вбивство. Я не проти пограти з поліцією в хованки — часом нам цього навіть хочеться й ми так і робимо, — але тепер усе склалося інакше. Я особисто був перед Кремером у боргу.

Ось чому я не знав спокою. Та була ще одна обставина, і вона тривожила мене найдужче, — той спектакль, який готував Вулф. Це було иайкарколомніше з усього, що він узагалі коли-небудь вигадував. Надто багато чого — якщо не все! — в його задумі не підлягало нашому контролю. Коли я, приміром, у понеділок увечері подзвонив по телефону-автомату Х'юїттові і спитав, як посуваються справи, той відповів, нібито все йде чудово, він уже знайшов у якомусь агентстві одного актора, а в іншому — другого, і обидва вони приїдуть до нього у вівторок увечері. Тоді я поцікавився, чи Х'юїтт певен, що той, котрий гратиме мене, вміє водити машину і чи має посвідчення. Х'юїтт сказав, що забув про це запитати, але ж нині, мовляв, водити машину вміють усі. А це ж було надзвичайно важливо, і Х'юїтт про те знав. Він пообіцяв перепитати про це негайно — номер домашнього телефону актора Х'юїтт мав. Щодо інших деталей у нього було все гаразд.

І справді, у вівторок опівдні, як ми й домовлялися, Х'юїтт подзвонив до нас додому і заявив Вулфові, що вельми шкодує і перепрошує, але замість двадцяти орхідей Phalaenopsis Aphrodite зможе прислати тільки дванадцять, а от Oncidium flexuosum він не має жодної. Однак, додав Х'юїтт, він, мовляв, докладе всіх зусиль, щоб дістати їх до обіду в середу, отож орхідеї привезуть до нас годині о другій. Добре зіграв свою роль він і у вівторок увечері, коли зателефонував і доповів, які продукти вже закуплено і що ще зроблено для званої вечері «Десяти аристологів». Зрештою, для Х'юїтта це звичайні клопоти, і тут усе було гаразд.

За Фреда Деркіна та Оррі Катера я не хвилювався. Їх доручили Саулові, і коли б сталась якась несподіванка, той би нас повідомив. А в який спосіб — то вже його клопіт.

Цілісінький день і весь вечір у понеділок і навіть у вівторок зранку ми з Вулфом палко обговорювали одне питання. Ні, ми не сперечалися — ми справді лише обговорювали. Ми ніяк не могли вирішити: чи варто мені подзвонити Реггові, начальнику ФБР у Нью-Йорку, і домовитися з ним про зустріч, сказавши, нібито Вулф має досить відомостей про вбивство Елтхауза, щоб викрити злочинця, а я хочу вийти з гри і ладен запропонувати йому всі матеріали в цій справі за десять, або двадцять, або п'ятдесят тисяч доларів? Але ми того чоловіка, по суті, не знали, і в цьому й була вся біда. Можна було майже напевно припустити, що він клюне на цю принаду, а могло статися й навпаки: Регг запідозрить щось недобре. Кінець кінцем у вівторок, перед самим обідом, ми поставили на цьому задумі хрест. Надто вже ризикований він був, а часу залишалося обмаль.

О десятій ранку в середу, почувши, як Вулф підіймається ліфтом до оранжереї, я взяв з собою вже другу за цим сніданком чашку кави й пішов до Кабінету спокійно посидіти й помізкувати над однією ідеєю, що не давала мені спокою ще з понеділка зранку. До другої години, коли мала прибути вантажна машина з орхідеями, робити мені було нічого. Все можливе було вже зроблено, я знав.

Коли я допив каву, годинник показував тільки двадцять хвилин на десяту, а робочий день Сари Дакос у фірмі місіс Бранер навряд чи починався раніш як о пів на десяту чи навіть о десятій. Я підійшов до шафки, відімкнув шухляду, де ми зберігали колекцію всіляких ключів, і дібрав кілька з них. Зробити це було не важко — адже я знав, що замок там системи «Берматт». З другої шухляди я дістав пару гумових рукавичок.

О дев'ятій тридцять п'ять я набрав номер контори місіс Бранер і почув відповідь:

— Кабінет місіс Бранер. Доброго ранку!

— Доброго ранку. Міс Дакос?

— Так.

— Це Арчі Гудвін. Сьогодні мені, можливо, буде потрібна місіс Бранер, і я хотів би довідатись, чи застану її.

Сара Дакос відповіла, що це залежатиме від того, коли саме я прийду; місіс Бранер, мовляв, має бути в себе від пів на четверту до пів на шосту. Я сказав, що в такому разі ще попередньо зателефоную.

Отже, Сара Дакос у конторі. Доведеться піти на ризик наштовхнутися на прибиральницю. Я зайшов на кухню сказати Фріцові, що йду дзвонити по телефону-автомату, вдягся і на Дев'ятій авеню зупинив таксі.

Ключ місіс Елтхауз од вхідних дверей будинку номер шістдесят три на Арбор-стріт був ще в мене, тож до дверей квартири Сари Дакос я потрапив законно. А вже тут скористався своєю колекцією ключів. Спочатку я двічі постукав, потім двічі натис кнопку на дверях, почув, як у квартирі продеренчав дзвінок, і нарешті, не дочекавшись відповіді, спробував перший ключ. Четвертий легко й плавко відімкнув замок. Я натяг рукавички, повернув ручку, відчинив двері й, порушивши закони штату Нью-Йорк, переступив поріг і причинив за собою двері.

Кімнати були тут розташовані так само, як і в квартирі нагорі, але меблі стояли зовсім інші. Замість великого килима на підлозі там і сям лежали невеличкі підстилки; вузенька кушетка, закидана подушками, ні письмового столу, ні друкарської машинки, стільців теж не бозна-скільки, книжок ще менше, на стінах п'ять маленьких образків, що їх «сміливий коханець», повно, назвав би старомодними. Штори на вікнах були опущені, і я ввімкнув світло. Потім поклав капелюх та пальто на кушетку й відчинив стінну шафу.

Мене бентежили