Зарубіжний детектив - Агата Крісті
Коли я знов піднявся до кімнати нагорі, Вулф так само сидів у кріслі, склавши руки на животі й переплівши пальці. Я причинив за собою двері, повернувся до нього, і він пробурмотів:
— Вона бреше?
— Ну звичайно, — відповів я і сів.
— Чого ви, хай вам чорт, такі певні?
— Ну гаразд, — промовив я, — щоб не тягти кота за хвіст, скажемо навпростець: на гарненьких жіночках я розуміюсь, а ви — пі, бо й не намагаєтесь цього робити — таке, зрештою, ваше правило. Та навіть вам слід усвідомлювати, що не така вона дурненька, аби торочити місіс Бранер всю оту нісенітницю про агентів ФБР лише задля одного: вона, бачте, подумала, нібито її господині буде приємно про це чути! Я взагалі маю сумнів, чи справді вона така простачка. Однак дівчина сказала про це місіс Бранер, отже, мала для цього свої причини. Ні, вона не просто стала розводитися про те, як вони там ходять. Так, вона мала поважну — тільки сам бог знає яку — причину говорити про це. Ось одне припущення з десяти можливих: коли Сара Дакос підійшла до своїх дверей і почула нагорі стук і грюк, то піднялася на поверх вище, стала прислухатися під дверима Елтхауза й про щось важливе довідалась. Мені це не до вподоби. Бо коли так було, то чого вона не розповіла про це поліції? Мені здається, вона щось знає, але не хоче пробовкатись. Наприклад, що Елтхауз працював на ФБР. Він…
— Звідки вона про це знає?
— О, їхні взаємини зайшли досить далеко і стали інтимними. Те, що вона сказала, — найпростіша для всіх жінок брехня, вони повторюють її ось уже десять тисяч років. Адже це вельми зручно: обоє жили в одному будинку, він жінок не цурався, а вона ж не якась там стара відьма. Морріс сам їй про все розповів. Сказав навіть, що фебеерівці можуть непрохано прийти до нього, коли його не буде вдома. Того ж вона й…
— Піднялась нагору подивитися, чи він удома?
— Авжеж. По тому, як переконалася, що ті троє пішли. Але квартира була замкнена, ключа вона не мала, а на стук чи дзвінки ніхто не озивався. В кожнім разі, я тільки відповідаю на ваше запитання, чи міс Дакос бреше. Так, вона бреше.
— Тоді ми повинні знати правду. Добудьте її!
Цього й слід було сподіватися. Вулф, звичайно, не думає, що я піду з дівчиною до «Фламінго», кілька годин з нею потанцюю і до кінця вечора знатиму про всі її найглибші таємниці. Одначе він вдає, нібито на це сподівається, і гадає, що цим заохочує мене докладати ще більших старань.
— Треба поміркувати, — відповів я. — Поміркую про це пізніше — на кушетці. Ви не проти змінити тему розмови? Вчора ввечері ви запитали, чи не можу я придумати якогось ходу, що примусив би Peггa повірити, нібито Елтхауза вбив хтось із його людей. Я відповів, що не можу. Але я таки придумав. Вони відкрито стежать за Сарою Дакос, отож тепер знають, що вона приходила сюди, і майже певні, що тут були й ви. Відомо їм і те, що живе дівчина на Арбор-стріт, шістдесят три, але вони не здогадуються, що вона чула чи бачила тієї ночі. Тому їм і невтямки, що Capa нам розповіла, але вони припустять, що мова йшла про ту ніч. Це має нам допомогти.
— Може, й так. Отже, все гаразд.
— Отож-бо. Якщо ми візьмемо таксі, поїдемо додому до Кремера й посидимо годинку в нього, вони впевняться, що ми довідалися від Сари Дакос щось гаряченьке про те нерозкрите вбивство. Це напевно нам допоможе.
Вулф похитав головою:
— Ви дали містерові Кремеру наше слово честі.
— Воно поширюється тільки на нашу з ним минулу зустріч і розмову. Ми їдемо до нього ось чого: намагаючись щось з'ясувати про ФБР, ми зацікавилися самим Моррісом Елтхаузом, який працював на них і був убитий, а Сара Дакос дещо розповіла нам про вбивство, і, як нам здається, про це варто знати й Кремерові. Отож наше слово честі залишається твердим, як криця.
— Котра година?
Я подивився на годинник:
— За три хвилини десята.
— Містер Кремер уже, мабуть, ліг спати, а в нас немає для нього нічого путнього.
— Чого ж, у біса, немає?! У нас є одна людина, яка має підстави вважати, що то були агенти ФБР, але свої відомості та людина приховує. Це буде легка здобич для Кремера.
— Ні. Це наша здобич. Міс Дакос ми віддамо містерові Кремеру тільки після того, як вона не буде нам потрібна. — Вулф посунув назад крісло. — Добудьте правду від неї. Завтра ж. Я стомився. Ми їдемо додому, і — спати!
10
В суботу о десятій тридцять п'ять ранку я відімкнув ключем вхідні двері будинку номер шістдесят три на Арбор-стріт, піднявся дерев'яними сходами на третій поверх, потім скористався другим ключем і ввійшов до квартири, яка належала Моррісові Елтхаузу.
Я вирішив добути правду від Сари Дакос власним шляхом. Щиро кажучи, цей шлях був кружний, а надто як узяти до уваги те, що часу залишалося обмаль. Але так було простіше домогтися наслідків, ніж запрошуючи дівчину на цілий вечір танцювати до «Фламінго». Те, що часу в нас було обмаль, підтверджувало і повідомлення на двадцять восьмій сторінці вранішньої газети, яку я проглядав за сніданком на кухні. Під заголовком «Триматимуть на щастя кулаки?» писалося таке:
«Члени «Десяти аристологів», одного нью-йоркського клубу гурманів з обмеженим доступом, як видно, не вірять тому, що історії повторюються. Льюїс Х'юїтт, капіталіст, людина вищого світу, знавець орхідей і гурман, у четвер, 14 січня, влаштовує у себе вдома в Норт-Коуві, Лонг-Айленд, прийом для членів клубу. Меню складає Hipo Вулф, знаменитий приватний детектив. Страви готуватиме кухар містера Вулфа Фріц Бреннер. Містер Вулф і
