Зарубіжний детектив - Агата Крісті
Я обіцяв місіс Елтхауз нічого не брати без її дозволу, але спокуса була надто велика. Звичайно, я міг би взяти цю фотокартку — не винести з будинку, певна річ, а тільки зійти поверхом нижче до Сари Дакос і, якщо вона вдома — а де ж би їй бути в суботу! — показати знімок і запитати: «Це ви написали?» Такий шлях був справді спокусливий, бо здавався простим і легким. Однак надто вже простим, хай йому чорт! А я ж мушу додержуватись кружного шляху.
Я замкнув квартиру, вийшов з будинку і з телефонної будки подзвонив місіс Бранер. Я сказав, що маю до неї запитання і хочу приїхати. Місіс Бранер пообіцяла ждати мене вдома до першої години. Було ще тільки двадцять хвилин на першу. Я вийшов з будинку й зупинив таксі.
Чекаючи на мене, місіс Бранер сиділа за письмовим столом у себе в кабінеті й переглядала папери. Спершу вона поцікавилась, чи приходила до нас учора, як ми й умовлялися, міс Дакос, зауваживши, що, всупереч її сподіванням, увечері Сара їй не подзвонила. Я відповів, що дівчина приходила і вельми нам допомогла. Я зумисне наголосив на слові «вельми», — адже в кабінеті місіс Бранер, можливо, стояли потайні мікрофони. Потім я сів ближче, нахилився до неї і зашепотів:
— Ви не проти, якщо ми поговоримо пошепки? Місіс Бранер невдоволено глянула на мене:
— Це просто смішно!
— Атож, смішно, — знову прошепотів я. — Зате так надійніше. Багато вам розмовляти не доведеться. Мені треба тільки одержати від вас зразок почерку міс Дакос. Що завгодно — будь-які її нотатки чи записка до вас. Я розумію, вам це здається неабияк смішним, але повірте, нічого смішного тут немає. Не вимагайте від мене пояснень, бо дати їх я не маю права. Я виконую інструкції. Або ви довіряєте містерові Вулфу вести вашу справу, або не довіряєте.
— Але, на бога, чому?.. — почала вона, проте я завбачливо підніс руку.
— Якщо ви не бажаєте розмовляти пошепки, — промовив я, — дайте мені те, що я прошу, і я піду.
Коли через п'ять хвилин я виходив з будинку з двома зразками почерку Сари Дакос у кишені — нотатки з дев'яти слів на аркушику з настільного календаря і записка на шість рядків до місіс Бранер, — я був певний, що літні жінки — головна опора країни. Місіс Бранер так і не сказала пошепки жодного слова. Вона мовчки покопалася в шухляді, знайшла записку, потім вирвала з календаря аркушик, передала і те, й те мені і, трохи гучніше, ніж звичайно, промовивши: «Повідомте, Коли з'ясується щось таке, що я маю знати», — взялася вивчати один із своїх паперів. От уже клієнт!
Повертаючись у таксі на Арбор-стріт, я почав розглядати зразки почерку Сари Дакос і, коли виходив на третій поверх будинку шістдесят три, майже не мав сумніву. В квартирі я взяв з комода у спальні фотокартку, зручно вмостився в глибокому кріслі під торшером у вітальні й узявся порівнювати почерки. Я не експерт-графолог, але не треба було бути великим фахівцем, щоб переконатися: записку до місіс Бранер, кілька слів у календарі, а також чотири рядки на звороті фотокартки написала одна рука. Може, та сама людина зробила й знімок, однак це вже не мало значення. Висновок я зробив. Так, я зробив висновок: пам'ять зрадила Сарі Дакос, коли вона запевняла, що її взаємини з Моррісом Елтхаузом не стали інтимними.
Переді мною стояла проблема: подзвонити місіс Елтхауз і спитати дозволу взяти цю фотокартку з собою чи залишити її тут. І я вирішив, що кидати її в квартирі — надто великий ризик. Capa може якимсь чином сюди проникнути, розшукати фотокартку й забрати її. Я взяв зі столу аркуш чистого паперу й загорнув у нього фотокартку. Вона. була досить широка як на мою нагрудну кишеню, однак я все ж таки обережно її всунув. Потім ще раз роззирнувся довкола — просто так, за звичкою, аби тільки переконатися, чи все залишилося на своїх місцях, — і вийшов зі здобиччю з квартири. Проходячи повз двері Сари Дакос, я послав їй рукою поцілунок. Але тут мені спало на думку, що ці двері заслуговують на щось більше, ніж поцілунок, і я вернувся оглянути замок. Він виявився тієї самої і досить простої системи «Берматт», що й у дверях Елтхауза.
З тієї самої телефонної будки, з якої я дзвонив місіс Бранер, я зателефонував тепер місіс Елтхауз, сказав, що залишив у квартирі все так, як було, і спитав, чи треба повертати їй ключі негайно. Місіс Елтхауз відповіла, що їй однаково, нехай буде так, як мені зручніше.
— До речі, — мовив я, — коли ви не проти, я візьму одну річ — фотографію чоловіка. Я знайшов її в шухляді і хочу, щоб того чоловіка хто-небудь упізнав. Гаразд?
Місіс Елтхауз відповіла, що я — дуже «загадкова людина», однак заперечувати не стала. А мені закортіло їй сказати, що я думаю про літніх жінок, але потім передумав — для цього ми з нею ще мало знайомі. Я набрав інший помер, попросив жіпку, яка взяла трубку — її звали Мімі, — покликати міс Роуен і за хвилю почув знайомий голос:
— Ленч через десять хвилин. Приходь.
— Знаєш, ти занадто молода для мене. Я дійшов висновку, що жінки до п'ятдесяти років… Відгадай, які вони?
— Які? Нудні — ось найкраще для цього слово!
— По-твоєму, найкраще саме це слово? Гаразд, про одну з них я подумаю і відповім тобі сьогодні ввечері. Мушу тебе про щось попередити й про щось запитати. Попередження: опівночі я мушу бути вдома. Я, бач, ночую тепер у кабінеті і… Я тобі все поясню, коли прийду.
— Господи боже, він що — пустив пожильців у твою кімнату?
— По суті, так. На одну ніч. Але годі про це. Почекай хвилинку. — Я переклав трубку в праву руку, а лівою дістав з кишені фотокартку. — Тут у мене один віршик. Послухай. — Я проникливо прочитав у трубку ті чотири рядки й спитав: — Ти знаєш цей вірш?
— Звичайно. І ти знаєш.
— Ні, я не знаю, хоч він і здається мені знайомим.
— Ще б пак!
