Зарубіжний детектив - Агата Крісті

Гудвін, його довірений помічник, запрошені на вечерю як гості.

Ця звістка викликає згадку про випадок за вечерею в домі корабельного магната Бенджамена Шрайвера. Це сталося 1 квітня 1958 року. Страви готував також містер Бреннер, а містер Вулф і містер Гудвін теж були гістьми. Один із десяти гурманів — Вінсент Пайл, глава маклерської фірми з Уолл-стріту, помер від отруєння миш'яком, знайденим у першій страві, яку йому подав Керол Енпіс, визнаний згодом винним у вбивстві.

Вчора репортер «Тайму», пригадавши цей випадок, зателефонував містерові Х'юїтту і поцікавився, чи ніхто з «Десяти аристологів» (слово «аристологія» означає «наука про їжу») не відмовився приїхати на прийом. Містер Х'юїтт відповів, що ні. А коли репортер спитав, чи не сидітиме містер Х'юїтт, тримаючи на щастя кулаки, містер Х'юїтт заявив: «Як же я триматиму кулаки на щастя? Адже тоді я не зможу орудувати ножем та виделкою!» Це буде, звичайно, чудова вечеря!»

Щодо цього дня — четверга, чотирнадцятого січня — у нас із Вулфом дійшло до вельми бурхливої суперечки. Це було в четвер увечері. Я стояв на тому, щоб у газеті певної дати не вказувати, а тільки повідомити десь так: «У цьому місяці, одного з вечорів…» Але Вулф заявив, що Х'юїтт, обдзвонюючи своїх колег — членів клубу, однаково муситиме назвати їм день зустрічі. Я заперечив — мовляв, ну то й що, Х'юїтт може їм сказати, що точної дати ще не визначено, все залежить від того, коли Фріцові пришлють із Франції літаком якісь делікатеси. Адже гурмани люблять всілякі витребеньки, доставлені літаком із самої Франції! Однак Вулф затявся, а тепер у нас зв'язані руки й ноги. Залишилось усього п'ять днів.

Хоч кружний шлях до Сари Дакос мені, власне, не подобався, але це був, мабуть, єдиний надійний шлях. Одразу після сніданку я подзвонив місіс Елтхауз і спитав, чи вона не приділить мені хвилин десять. Жінка згодилась, і я — певна річ, не байдужий до того, чи за мною стежать, — пішов. Чим більше вони переконуватимуться, що мене цікавить тільки вбивство Елтхауза, тим краще. Місіс Елтхауз я сказав, що у справі є певні зрушення, мовляв, розповімо про них, коли все стане ясніше, і було б дуже добре, якби вона дозволила мені оглянути синову квартиру й те, що в ній лишилося. Місіс Елтхауз відповіла, що там усе лишилося так, як було. Контракт на оренду закінчується майже через рік, а піднаймати квартиру вони, мовляв, не пробували. Меблів теж не переставлялось, і поліція, наскільки їй відомо, нічого там не чіпала — принаймні дозволу на це не питала. Я пообіцяв, що коли дістану від місіс Елтхауз дозвіл оглянути квартиру, то сам нічого звідти не візьму, і вона тут-таки вийшла й принесла ключі, навіть не зателефонувавши адвокатові чи своєму чоловікові. Мабуть, я викликав симпатію у літніх жінок більше, ніж у молодих, тільки не надумайте сказати про це Вулфові!

Отож у суботу вранці, о десятій тридцять п'ять, я ввійшов до квартири покійного Морріса Елтхауза, замкнув за собою двері й роззирнувся. Квартира мала зовсім непоганий вигляд, якщо не брати до уваги картин. Розісланий на всю підлогу килим був, як і сказала Сара Дакос, грубий. Перед широкою кушеткою стояв столик для кави, біля торшера — добротне крісло, далі чотири стільці, невеличкий журналу ний столик з чудернацьким залізним витвором, що його склепав, певно, який-небудь хлопчина зі знайденого в гаражі брухту, і великий письмовий стіл — на ньому не було нічого, крім телефону й друкарської машинки на підставці. Одна стіна майже до стелі була заставлена полицями, повними книжок. А про картини на стінах чим менше розповідати, тим краще. Вони вельми придалися б для вікторини — її учасники намагалися б угадати, що там намальовано, і так розважалися б. Тільки навряд, чи хоч одна людина дала б правильну відповідь.

Я кинув пальто й капелюх на кушетку й обійшов квартиру. Дві стінні шафи у вітальні. Ванна, невеличка кухня, спальня з єдиним ліжком, комод, тумбочка, два стільці й набита одягом стінна шафа. На тумбочці фотокартка батька й матері в рамці — отже, від сім'ї Морріс не відцурався, а тільки від «Пеггі Пілігрім». Я вернувся до вітальні й заходився оглядати все до ладу. В кімнаті було темно — на вікнах висіли рудувато-коричневі штори, — і я ввімкнув світло. На всьому лежав грубий шар пилу, однак я прийшов сюди з дозволу й відома господарів і не завдавав собі клопоту надягти рукавички.

Я, звичайно, не сподівався знайти тут щось таке, що безпосередньо вказувало б на когось чи на щось, а особливо після того, як у квартирі вже побувала поліція. Проте поліцейські не мали на оці нікого й нічого певного, а я мав — Сару Дакос. Звичайно, вам би хотілося мати докладний перелік усього, що я бачив у квартирі, а надто того, що було в шухлядах та шафах. Та це зайняло б забагато місця. Згадаю тільки про одну річ — триста вісімдесят чотири сторінки рукопису незакінченого роману. Я прочитав півтори сторінки. Та щоб переглянути весь рукопис і дізнатися, чи не йдеться в ньому про дівчину, схожу на Сару Дакос, треба було згаяти цілий день.

Те єдине, про що слід іще сказати, лежало на дні шухляди комода в спальні. Серед усякої всячини там було з десяток чи близько десятка фотографій. Сари Дакос я не побачив на жодній, зате знайшов один знімок, де був сам Морріс Елтхауз. Він лежав на боці на кушетці у вітальні зовсім роздягнений. Досі мені не доводилось бачити Морріса голим, бо на знімках у «Газетт» він завжди був пристойно вдягнений. Елтхауз мав чудовий вигляд — добре розвинені м'язи, ані натяку на черево. Однак те, що я угледів на звороті фотокартки, було куди цікавіше. Чиясь рука написала там вірш чи уривок з вірша. Оскільки оглянути квартиру мені все одно дозволили, то я маю право процитувати ці рядки:

Коханче сміливий, як палко юнку

Цілуєш ти. Всяк час близька, близька

Твоя мета і нові поцілунки…

Тобі повік її любить, а їй — цвісти!

З усією світовою поезією я, звісно, не знайомий, проте вдома у Лілі Роуен ціла полиця збірок, і часом, за певних обставин, вона просить мене прочитати вголос той чи той вірш. Отож я був глибоко певний, що вже десь читав ці рядки, тільки тут у них було щось не так. Я спробував розібратися, в чім річ, але