Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва

Почулися дружні смішки, і телерепортер провідного київського каналу кинув з іронією:

— А хіба тут є хто-небудь, хто його не знає? Навіщо він вам, майоре?

— Ми вважаємо, він може допомогти нам у розслідуванні, — обережно відповів Дементій, — бо перебував на сьомому поверсі у той час, коли загинула жінка.

Телерепортер озирнувся на колег:

— А хтось бачив Геннадія сьогодні вранці?

Ніхто не відповів. Усі перешіптувалися і перезиралися, але, схоже, ніхто таки не бачив Калача.

— А може, хто-небудь із вас знає, де він зараз? — запитав правоохоронець.

Один із фотокореспондентів, високий стрункий білявець, доволі невпевнено повідомив, що Геннадій живе десь на Подолі. Майор уважно слухав.

— Ви не пам’ятаєте назву вулиці?

Той заперечно похитав головою:

— Ні, не знаю. Кілька днів тому я зустрічав старого алкаша в барі, він тоді ще сказав, що має жінку десь у районі Подолу.

— Калач може нам суттєво допомогти, — Дементій намагався говорити байдужим тоном. — Коли побачите його, перекажіть, що я хочу з ним побалакати. Якщо ж ми не знайдемо його до п’ятої години, прошу вас опублікувати в газетах і дати в новинах оголошення: невеличкий текст з повідомленням, що нам терміново потрібно його розшукати.

І тут сталося те, чого майор намагався не допустити.

— Одну хвилиночку, — вигукнула молода жінка з коротким яскраво-рудим волоссям. — Ви що, думаєте, старий алкаш порішив Жанну?

— Я поки не знаю, хто її вбив. Точно відомо лише одне: Калач перебував на сьомому поверсі в той час, коли дівчина померла. Можливо, він бачив убивцю.

— Та ви що? — обличчя жінки-репортера почервоніло від обурення. — Ще б пак! Дайте я вам дещо розповім. Цей старий козел завжди приставав до жінок!

Один із журналістів пустив шпильку:

— І до тебе теж?

— Так! На минулому тижні в нього вистачило сміливості підійти до мене з непристойною пропозицією. Я йому мало по пиці не врізала. Можливо, Геннадій те саме спробував зробити і з цією акторкою, Задорожною. І коли вона таки врізала йому, Калач її задушив.

— Заткни пельку, — порадив хтось із натовпу писак. — Калач, може, і алкаш, але не вбивця. І якби тобі насправді не сподобалися його залицяння, ти б урізала, як ти кажеш, йому по пиці.

Пролунав гучний регіт.

— Панове, — сказав Дементій, — ви мене затримуєте. Не забудьте, я хочу зустрітися з Геннадієм Калачем, передайте йому, якщо побачите.

Майор з певними зусиллями проштовхався крізь юрбу і втік униз сходами. «Отже, старий пияк приставав до жінок, — думав він. — А раптом це і є мотив? Він зустрів дівчину, спробував до неї позалицятися, вона його вдарила, тоді Калач затяг її в номер і задушив. Ні, щось тут не так. У цього вбивства повинна бути якась передісторія. Воно ретельно підготоване, про це свідчить і шнур від завіс, і те, що вбивця скористався ключем прибиральниці, аби зайти до номера. Ні, це не випадковий збіг обставин».

Авенір Дейкало чекав на майора в кабінеті.

— Адміністратор упізнав намистини, — сказав він. — Щоправда, поки не знайшли Євгена Гиренка. Думаю, що він в кінозалі. На одній з намистин є дуже чіткий відбиток пальця.

— Серйозно? Це чудово, — Дементій сів за стіл. — Хлопці-журналісти кажуть, що Калач живе десь на Подолі, у якоїсь жінки. Треба, щоб наші оперативники перевірили всі закапелки в цьому районі.

— Думаю, скоріш за все, його там хтось ховає.

— Бач, який ти розумний давати мені поради! Слухай, друже, може, нарешті займешся власними справами? Вже очі намуляв!

— Та годі тобі, Миколо! Хіба я відчеплюся від тебе, коли у твоїх руках така сенсаційна справа! До кінця слідства я — твій найліпший друг!

— От цього я й боюся, — вдавано тяжко зітхнув Дементій. — Тоді сиди мовчки і не заважай мені працювати. Домовилися?

— Я мовчатиму, — пообіцяв Авенір. — Але можна спочатку скажу два слова?

— Гаразд, але не більше, — засміявся Дементій.

— Хай твої оперативники пройдуться магазинами на Подолі.

— Магазинами? Це цікава думка. Так, так. Якщо він там живе, то десь поблизу купляє і продукти, і зубну пасту чи туалетний папір. Зараз дам команду.

Тут саме увійшов судмедексперт Гімпель.

— Я знайшов відбиток у ліфті, ідентичний тому, що на намистині, майоре, — сказав він. — Але в нашій картотеці він не значиться.

Дементій пробурмотів:

— Якщо відбиток належить Калачу, то, думаю, він у наших руках. А тепер, — майор звернувся до Авеніра, — вимітайся звідси, мені треба все обміркувати.

Дейкало не став сперечатися і вийшов. А Микола Дементій відкрив нову банку з пивом, знову розклав перед собою свої записи й заходився їх вивчати.

Розділ 9

Приблизно о п’ятій Віталій Гаранджа вийшов з Будинку кіно. Він пішов на перегляд, бо хотів хоча б кілька годин побути наодинці з собою, щоб не відповідати на Маргаритині запитання, поки не зробить, як замислив. Тому й зараз вирішив поблукати містом, подалі від готелю «Палас» та Будинку кіно, вийшов на Хрещатик і мимохіть повернув до Подолу. Віталій вирішив ще зазирнути дорогою до кав’ярні «На розі», випити трохи вермуту з льодом. Пригадалася Ніна, і йому закортіло швидше її побачити. Гаранджа сподівався, що Маргарита після перегляду поїде на його квартиру проконтролювати, як просувається ремонт, а до готелю повернеться ввечері або ж і зовсім сьогодні не приїде. Він сподівався встигнути до готелю до восьмої, поки дівчина на перегляді, а потім знову вийти так, щоб не потрапити їй на очі.

Коли Гаранджа спустився на Поділ і пішов уздовж вулиці Сагайдачного, то побачив кілька нарядів міліції. Серед правоохоронців у формі він помітив і чоловіків у цивільному. «Мабуть, це оперативники, — вирішив Гаранджа. — Отже, вочевидь вони шукають Калача. Слід бути обережнішим. Не варто привертати їхню увагу, проте треба спробувати довідатися про їхні успіхи».

Гаранджа прилаштувався за однією такою групою. Скоро він зауважив, що міліціянти ходять від магазину до магазину, але ніде особливо не затримуються. Найближчим до Віталія був книжковий магазин, тож він припустив, що зараз вони зайдуть саме туди. Це наштовхнуло на думку теж зазирнути до книгарні, випередивши правоохоронців. Покупців у магазині не було, продавщиця відразу ж підійшла до Гаранджі, запропонувавши свої послуги, та він відповів, що хотів би сам підшукати собі що-небудь, і почав перебирати книги на високому стелажі, який відгороджував його від залу і від тих, кого він чекав у магазині.

За кілька хвилин у залі з’явилися оперативники. Він чув, як один із них сказав: «Міліція. Ми розшукуємо одного чоловіка, який живе десь поблизу, — і дуже точно