Порожня труна - П'єр Сувестр
— Ваша правда, — визнав служник. — У мене геть памороки забило. Ви і вже даруйте мені, пане голово.
І він щез, аби знову взятися до своїх численних обов'язків.
Тільки-но він пішов, як на обличчя Себастяна Перрона, ще якусь мить тому осяяне радісною посмішкою, знову наповзла тривога, що не покидала його вже більше тижня… Він дуже змінився за останні дні. Колеги це помітили і тепер уже не перешіптувались, а питали вголос:
— Що це трапилося з головою? Чи не захворів?.. Чи, може, якісь особисті неприємності завдають йому клопоту, тривожать і непокоять, шматують душу?
Справді, Себастян Перрон утратив усю веселість, відколи на превелику радість знову зустрівся з тим, хто видавав себе за його товариша дитинства: Маріуса, в чому він, до речі, нітрохи не сумнівався. Тепер він сидів у своєму кабінеті, душа його не лежала до роботи і він анітрохи не переймався справами, що громадилися в нього на столі.
Він підвівся й заходив по величезному холодному кабінеті і, мабуть, уже вдвадцяте з самого ранку пробурмотів крізь зуби:
— Я вже не знаю, що й думати. Може, щось скоїлося? Як же це так, що Маріус, усупереч своїм обіцянкам, нічого не сповіщає?
Він насупив брови, стиснув зуби й, намагаючись себе втішити, сказав:
— Якби він довідався про щось погане, то, напевне, давно б уже сповістив мене. Може, брак вісток — уже добра вістка? Одначе, як би я хотів, щоб він озвався хоч словом!
Чого ж міг очікувати Себастян Перрон? І що доручив він людині, яку вважав за свого друга дитинства і яка насправді була не ким іншим, як таємничим санітаром Клодом, що його взяв до своєї клініки професор Поль Дроп за наполегливою рекомендацією фінансиста Міньяса?
Але тут йому довелося урвати свої роздуми. Служник Домінік постукав у двері й зайшов до кабінету, не чекаючи дозволу.
В руках він тримав формуляр, на якому виднілась червона печатка головного судді цивільного суду, якому безпосередньо підлягав Себастян Перрон.
— Пане голово, тут така катавасія…
У нього був пригнічений вигляд, і Перрон захвилювався.
— Ви мене лякаєте, Домініку, в чому справа?
Служник простягнув йому папір за підписом головного судді й пояснив:
— От воно як буває. Вам відомо, пане голово, що справи про розлучення веде суддя Бурніш… А ми тільки-но дізналися, що він попав у автомобільну аварію: йому чи то віддавило ступню, чи то поламало ногу, тож він не може виконувати свої обов'язки.
— Ех! Ну і в халепу ж потрапив бідолаха Бурніш, — поспівчував Перрон. — Мені дуже прикро, що з ним таке сталося.
Але Домінік вів далі з іще більшим збентеженням:
— Становище в пана Бурніша не з приємних, але в пана голови ще важче…
— Що ви цим хочете сказати? — запитав Себастян Перрон.
— Хіба пан голова ще не ознайомився з документом, який я йому приніс?
— Ще ні, — признався той і почав читати.
Але Домінік, аби голова Перрон не завдавав собі клопоту читанням, пояснив йому у кількох словах:
— От воно що: пан головний суддя, в зв'язку з тим, що зараз дуже багато справ, доручає панові голові Перрону забезпечити сьогодні розгляд справ про розлучення.
Себастян Перрон грюкнув кулаком по столу.
— К бісу! Це вже занадто: мене тут що, за вола мають? Вважають, що я в змозі взяти на себе відповідальність геть за все, виконувати чужі обов'язки! Я тричі на тиждень головую на судових засіданнях, щодня по чотири години працюю у себе в кабінеті, а тепер від мене вимагають, аби я ще й заступав якогось суддю…
І він замовк, вдивляючись у збентежену фізіономію служника. Домінік, людина старого гарту, сплеснув руками й вражено втупився в роздратованого Перрона.
— Як, — промовив він з тією безпосередньою фамільярністю, за яку йому багато чого прощали, — це ви, пане голово, таке говорите?.. Судочинець, який погрожує і повстає проти розпоряджень свого начальства? Ні, це неможливо!.. Я певен, що пан голова просто жартує.
Зауваження Домініка мали властивість умить заспокоювати Себастяна Перрона. І навіть більше, він зрозумів, що служник правий. Хіба він має право скаржитися? І який приклад він, голова суду, може подати своїм непослухом?
І голова Перрон скочив на ноги.
— Я жартую, авжеж. О котрій годині починається розгляд цих справ?
— Мав початися п'ятнадцять хвилин тому, — вже спокійно й поважно відповів Домінік.
— Гаразд, — кинув Себастян Перрон, машинально скидаючи фрак. — Домініку, подайте мені мантію й шапочку.
Примирення чи, краще було б сказати, спроба примирення, що входило в обов'язки судді й складало перший етап процедури розлучення, стало банальною церемонією, що повторювалася безліч разів, хоча за певних обставин могла мати трагічний характер.
Цю процедуру було покладено на голову суду чи принаймні на його заступника, які мусили спробувати примирити пересварене подружжя й переконати їх відмовитися від розлучення. І тільки тоді, коли подружжя твердо заявляло про свої наміри, суддя давав дозвіл продовжувати справу далі. Теоретично, цим мав займатися голова суду, але найчастіше це входило в обов'язки простого судді. Тож і в цьому випадку, саме пан Бурніш мав би і вести цю справу, коли б не нещасливий випадок, що з ним трапився. Тепер головний суддя у відповідності з законом доручив Себастяну Перрону виконувати обов'язки Бурніша, від яких той був тимчасово звільнений.
Підтримуючи задовгу для нього мантію, Себастян Перрон поспішив до зали, де мав заступати суддю Бурніша і вести процедуру примирення. В цій маленькій кімнатці зі шпалерами похмурого зеленого кольору, де з меблів стояв лише стіл для судді та два крісла для подружжя, нічого не було від величної урочистості зали судових засідань.
Люди тут опинялися віч-на-віч з суддею чи головою суду і, не боячись, що їх підслуховуватимуть нескромні чи недоброзичливі свідки, могли розповідати про свою взаємну неприязнь і наполягати на бажанні розлучитися
